Політичні студії в Україні / Сайт Центру політичних досліджень

Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції / Укл.Романюк А.С., Скочиляс Л.С. – Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2005. – 152 с.

 

Теорія модернізації Макса Вебера

і “Помаранчева революція” в Україні

 

Юрій Тишкун, Національний університет “Львівська Політехніка”

 

Важливим політичним чинником, який впливає на визначення змісту сучасного стану українського суспільства, є “Помаранчева революція”. Відомі оцінки зазначеного явища радикально різняться - від його визнання як революції, до повного заперечення революційності зазначеної події. Ми же спробуємо проаналізувати “Помаранчеву революцію” в контексті її впливу на тенденції та закономірності політичних відносин в сучасній Україні. Така постановка проблеми дозволить звернутися до теорії державної модернізації Макса Вебера, яка обґрунтовується розвитком бюрократії. Важливо і те, що в Україні роль бюрократії, яка є одним з основних учасників політичного процесу, недооцінюється. Тоді як саме функціонування бюрократії є умовою виживання технологічного суспільства в революційній ситуації; готовність бюрократії виконувати, чи, навпаки, саботувати рішення нової, революційної влади, зумовлює успішність чи неуспішність дій останньої. З огляду на це є сенс опертися на класичну політологічну працю Макса Вебера про бюрократію - “Політика як покликання і професія” [1], а також на інші його публікації, що побачили світ в період 1917-1919 років, коли відбувався невдалий транзит німецької політичної системи від авторитаризму до демократії у формі Веймарської республіки [2, 3, 4].

Аналіз “Помаранчевої революції” в контексті політичної теорії Макса Вебера, на нашу думку, дозволяє визначити такі паралелі в новітній історії двох країн. По-перше, до 1918 року політична система Німеччини демонструвала домінуючу (де-факто) роль глави держави (Кайзер Вільгельм II призначав уряди, ігноруючи Конституцію) і, водночас, обмежену роль парламенту. Що аналогічне політичній ситуації в Україні в часі  президентських каденцій Леоніда Кучми (в політичному житті домінував президент та підконтрольне йому чиновництво, принижувалась роль парламенту, ігнорувалась Конституція). По-друге, криваві події 1918 року в Німеччині й усунення від керівництва державою кайзера дозволило на якийсь час встановити демократичний режим, прийнявши нову Конституцію, якою передбачено домінування парламенту, сформованого на основі пропорційної системи, з одночасним обмеженням повноважень Рейхспрезидента. Останній, втім, далі впливав на формування уряду, мав право розпуску парламенту і оголошення референдуму. Подібно в Україні після мирної “революції” 2004 року задекларовано демократизацію політичного режиму; 8 грудня 2004 року парламент прийняв зміни до Конституції, якими передбачено його домінуючу роль внаслідок реформи, а також право президента на розпуск парламенту, оголошення референдуму та участь у формуванні уряду. По-третє, початок демократизації Німеччини в 1918 році гостро поставив питання вибору: створювати унітарну державу чи утримати в складі держави партикуляристську Баварію з її давніми традиціями автономії і збереженням надії на майбутнє входження Австрії до складу Рейху. Так само в Україні в 2004 році зроблено вибір на користь унітаризму, в той час як з особливою силою про себе заявили сепаратистські тенденції Східного та Південного регіонів. Що мало бути компенсовано впровадженням конституційного законопроекту 3207-1, яким посилювалося роль місцевого самоврядування.

  Водночас між обома державами існують суттєві відмінності. Так, питання розвитку правової держави (без запровадження демократії) в Німеччині вирішено ще в 1848-1849 роках, тобто задовго до появи єдиної німецької держави. Натомість об'єднання цієї держави (з парламентом і Конституцією) відбулось у 1871 році. Й лише в 1918 році Німеччина стала до вирішення головного питання - утвердження демократії шляхом реального впровадження конституціоналізму і парламентаризму. Що передбачало зверхність парламенту над виконавською гілкою влади і урядовою бюрократією.

  Після утворення суверенної Української держави і парламенту та Конституції  одним з головних завдань влади також стало утвердження демократії. При цьому залишалася відкритою проблема визначення статусу законодавчої гілки в системі верховної влади, яку вирішували поступово, і водночас з побудовою правової держави. Що саме і наштовхує нас на більш уважне ставлення до ідей М. Вебера.

  Зазначений мислитель є одним з авторів доктрини державної модернізації, в основу якої поставлено розвиток бюрократичного чиновництва [3, с. 126-127]. Прикладом такої модернізації він вважає держави Заходу, в яких монарх створює бюрократію, щоб далі  “експропріювати” владу у своїх васалів (“самостійних “приватних” носіїв управлінської влади”). Саме це призводить до формування керованої бюрократією держави, на чолі якої стоїть монарх-дилетант. Останній править в силу традиції (особливість традиційної легітимності в несекулярному суспільстві, про яку не згадує Вебер, полягає в теологічному обґрунтуванні влади князя). З часом спалахує конфлікт цього монарха з парламентом – інституцією, яка існує паралельно з монархією і постає традиційним становим представництвом. Цей конфлікт спричинює боротьба за владу над бюрократією що завершується “експропріацією” влади самого монарха на користь парламенту, який виводить свою владу з волі народу. Внаслідок чого над бюрократією вивищується уряд - постійна комісія домінуючої в парламенті партії, лідер якої – харизматичний політичний вождь керує урядом. За таких умов політичні вожді, які “завдяки протизаконним діям чи завдяки виборам захопили владу... виводять свою легітимність –байдуже з яким правом – з волі тих, хто знаходиться під пануванням” [1, с. 651]. А розвиток бюрократії в нових умовах тлумачиться як її перетворення в “сукупність трудящих, висококваліфікованих спеціалістів духовної праці”, що знаходить свій вияв у ідеально-типовій конструкції “раціональної бюрократії” Вебера.

  Контекст подій 2004 р. в Україні (поєднання президентських виборів і масових виступів, з яких також виводить свою владу новий президент, декларація зростання контролю законодавчої влади над виконавчою), актуалізує наше звертання до теорії М. Вебера. Адже “Помаранчеву революцію” можна розглядати як спробу за короткий період часу здійснити перехід від квазі-традиційної легітимності, при якій глава держави вважає, що керує країною за власним правом і має право вибирати, кому передати свою владу, до легітимності сучасної демократичної держави, в якій глава держави виводить свою владу з добровільного рішення громадян. В даному випадку з волі народу, який обрав президента, і, водночас, з волі революційної “партії Майдану”.

  На міркування про те, що в Україні донедавна мали місце спроби президента керувати за власним правом, нас підштовхнуло намагання президента Кучми побудувати потужну структуру державної бюрократії, а отже уніфікувати країну шляхом впровадження єдиного управлінського апарату у всіх регіонах, і також створити потужне правове поле, необхідне для функціонування бюрократії. Однак цілі, які ставив перед своєю (державною) бюрократією колишній президент, конфліктували з цілями суспільства. Найбільшої гостроти цей конфлікт досяг під час виборів 2004 року при спробі президента формалізувати вибір спадкоємця у рамках незрозумілої процедури “демократичних виборів” (за аналогією з державами Середньої Азії). Небажання населення України мати над собою чергового квазі-суверена призвели до масових виступів, які, заблокувавши державну бюрократію, змусили главу держави провести вибори на основі закону, який надає нації право на суверенітет, з волі якої і правлять керівники держави.

  Формально незаконні масові виступи, які привели до переголосування II туру виборів, зумовили те, що новий президент Віктор Ющенко розглядається частиною виборців (переважно Південних і Східних регіонів України) як особа, яка узурпувала владу. Тоді як самому Ющенкові це дозволяє виводити свою легітимність як з волевиявлення громадян на виборах, так і з “Революції”.

  Водночас, події “Помаранчевої революції” виявили новий аспект української політики, якому, зрозуміло, Вебер не міг приділити достатньої уваги. Йдеться про політичну свідомість самоорганізованих мас, їх громадянську активність, які різко зросли в часи “революції”. Для людини - апологета бюрократії, яка нарікала на німців за відсутність “політичного виховання” і “політичної волі” [3, с.124-125], було би дивно побачити, як в Україні в умовах бездіяльності бюрократії саме самоорганізовані маси, з яких формувалась політична нація, не допустили кровопролиття і розпаду держави.

  На нашу думку, на період до парламентських виборів 2006 року одною з основних тенденцій, визначених “Помаранчевою революцією”, буде боротьба двох типів легітимності, якими тлумачить свою владу керівництво держави: квазі-традиційна і сучасна. Так, збереження і утвердження сучасної легітимності, яка обґрунтованої волею тих, хто перебуває під пануванням – у формі посилань на “революцію” чи власне виборців,  означатиме прямування до західного типу сучасної демократичної держави і раціонального чиновництва. В першу чергу йдеться про відмову чинного глави держави від спроб узурпації влади і заохочення до проведення відносно вільних парламентських виборів 2006 р., та зрештою втілення конституційної реформи, яка перетворить Україну в парламентсько-президентську державу, уряд якої постане постійною комісією пануючих в парламенті сил, а суспільство контролюватиме бюрократію через харизматичного політичного вождя – керівника уряду. Однак, можливості такого розвитку ускладнюються внаслідок продовження процесу становлення правової держави і конституціоналізму в Україні, а також вагомим досвідом узурпації влади.

  Тому існує імовірність повернення до квазі-традиційної легітимності, при якій глава держави вважає, що він править, на думку опозиції, за власним правом, як “месія”. В такому разі можна буде спостерігати спроби ревізії конституційної реформи в Україні, намагання чинних політичних еліт впливати на процес виборів через адмінресурс і спроби розпуску парламенту. В цьому контексті принципове значення для України має те, що перехід до сучасного типу легітимності відбувся не через добровільну відмову глави держави від свого “божественного права” чи через криваву революцію, а через вільне волевиявлення, право на яке було здобуто масовими виступами громадян. Досвід подібних масових виступів нації буде незаперечним фактором, який (в разі здійснення конституційної реформи) обмежить прагнення глави держави чи глави уряду до узурпації влади і встановлення квазі-традиційної легітимності.         Водночас, задекларований в 2004 році перехід до демократичної держави і встановлення сучасного типу легітимності передбачає формування держави, в якій бюрократія відіграватиме роль інструмента, який сприятиме громадянам і їх об’єднанням і буде підзвітним громадянському суспільству через такі його інститути як представлені в уряді політичні партії, а також ЗМІ.

  Отже, Макс Вебер є одним з теоретиків модернізації, який показав роль бюрократії як фактора, який сприяє раціональному та ефективному управлінню і формуванню демократичної держави, яка вийшла на рівень дійсності у всіх державах Заходу впродовж XIX-XX ст. Появу такої держави він пов’язав із зміною легітимності як способу обґрунтування панування, коли традиційну легітимність змінює сучасна, в межах якої харизматичне і раціональне панування додатково обґрунтовуються волею виборців чи учасників революції. На нашу думку, Веберівський аналіз типів легітимності та пов’язаних з ним типів бюрократії, вичерпує всі основні способи обґрунтування політичного панування, а також всі основні види управлінських структур, поєднання яких дозволяє виявити і теоретично обґрунтувати більшість типів здійснення влади в суспільстві. В такому аспекті політологічні праці М. Вебера незмінно залишатимуться актуальними, як і типології форм правління Платона і Аристотеля.

  Сучасна Україна, як і Німеччина 1918 року, переживає перехід від авторитаризму до демократії, викликаний неспроможністю старих політичних режимів відповідати на актуальні виклики часу. Зазначені процеси полягають у збільшенні ролі парламенту в політичному житті та обмеженні повноважень глави держави. Однак принциповою відмінністю сучасної України від Німеччини 1918 року є незавершеність процесу становлення правової держави та конституціоналізму, які відбуваються паралельно із декларуванням демократичних перетворень. Тоді як правовий характер діяльності інституту держави полегшує її перехід до реального конституціоналізму, парламентаризму і демократії, робить більш ефективним державний апарат, а також контроль над останнім з боку суспільства. Досвід Веймарської Німеччини свідчить, що навіть встановлення парламентської демократії в правовій державі і перехід до сучасного типу легітимності, які мали місце в 1918 році, не захищає від повернення авторитаризму. Навпаки, подібний перехід, завдяки яким особа і громадянське суспільство звільняються від опіки бюрократії, а остання була поставлена під контроль парламенту, призвів до формування мережі численних громадських організацій, які сприяли легітимній заміні демократичного політичного режиму тоталітарним на чолі з Адольфом Гітлером - після 15 років існування демократії та парламентського режиму.

  Тоді як заміна від 3 до 8 тис чиновників та досвід уряду Юлії Тимошенко свідчать, що навіть поєднання виборної і “революційної” легітимності не гарантують запровадження професійного урядування і проведення реформ. В той же час підписання “Меморандуму” між главою держави Ющенком і лідером “Партії Регіонів” Віктором Януковичем дозволяє припустити втрату президентом революційної легітимності і обґрунтування його влади виключно легітимними виборами. Зокрема, частина “синьо-білих” можуть перестати сприймати Ющенка як узурпатора, а частина “помаранчевих” не вважатимуть його революційним лідером. Що дозволить екс-прем'єру Юлії Тимошенко стати носієм революційної легітимності перед виборами-2006 і в разі посідання посади прем'єр-міністра внаслідок політреформи виводити легітимність своєї влади як  з волі виборців так і з волі “майданівців”.

 

Використана література:

1.      Вебер М. Политика как призвание и професия // Избранные произведения. – М., Прогресс, 1990. С. 644-706.

2.      Вебер М. Будущая государственная форма Германии // Политические работы (1895-1919) / Пер. с нем. Б. М. Скуратова. – М.: Праксис, 2003. – С. 343-393.

3.      Вебер М. Парламент и правительство в новой Германии // Политические работы (1895-1919) / Пер. с нем. Б. М. Скуратова. – М.: Праксис, 2003. – С. 107-299.

4.      Рейхспрезидент (январь 1919) // Политические работы (1895-1919) / Пер. с нем. Б. М. Скуратова. – М.: Праксис, 2003. – С. 399-403.

 

Політичні студії в Україні / Сайт Центру політичних досліджень

Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції / Укл.Романюк А.С., Скочиляс Л.С. – Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2005. – 152 с.