Центр політичних досліджень

Матеріали конференції

 

 

РОЛЬ ЗАСОБІВ КОМУНІКАЦІЇ У ФОРМУВАННІ ПОЛІТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Ольга Анісімович-Шевчук

 

"Засіб сам є впливом"

Маршал Маклюен

 

Розглянуто засоби комунікації. Проаналізовано їх роль у формуванні політичних цінностей українського суспільства.

Ключові слова: засоби комунікації, політичні цінності, українське суспільство.

 

Розвиток суспільства супроводжується постійним обміном інформацією, безпосередніми носіями і, особливо, поширювачами знань та інформації є засоби комунікації. Канадійський дослідник Маршал Маклюен твердить: "суспільне життя залежить у великій мірі від характеру засобів, за допомогою яких люди підтримують між собою зв'язок, ніж від змісту їх повідомлення" [7]. Однак важливим, на нашу думку, є й аналіз просвітницької функції, яку вони відіграють у суспільстві. Засоби комунікації – це не лише ретранслятори інформації, а й її творці, контролери. Від їхньої діяльності залежать і ціннісні аспекти політики. Адже цінності – це загальні ідеї, які допомагають людям відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і формувати на цій основі суспільні орієнтири та принципи поведінки, вибирати засоби і методи діяльності, ступінь послідовності їх реалізації. Як зазначає А. Здравомислов, цінність – це суспільно значуще явище для людини, для цілей суспільного розвитку [2, с. 160]. У таких категоріях як цінність, оцінка, ціннісні орієнтації втілюється творчий потенціал культури суспільства. У них акумулюється уявлення про значущість найрізноманітніших явищ дійсності.

 Можливо тому науковці, досліджуючи роль засобів політичної комунікації, часто використовують принцип історизму, проводячи паралелі між минулим, сучасним, чи роблять прогнози на майбутнє. Зокрема це стосується праць Ю. Габермаса, М. Маклюена, Е. Тофлера, Дж. Пітерса. В українській політологічній літературі дане питання малодосліджене,  частково його описують Г. Почепчов, В. Бебик, О. Зернецька, А. Єрмоленко та інші.

Ми пропонуємо розмежувати способи і засоби політичної комунікації та нагадати, що під засобами політичної комунікації традиційно розуміють певні організації та інститути, що функціонують у межах соціальної або політичної системи, за допомогою яких здійснюється процес обміну інформацією. Сьогодні до засобів також відносять комунікативні дії або ситуації, групи або окремих індивідів, які сприяють обмінові інформацією (прямому або непрямому, опосередкованому або неопосередкованому, негайному або протягом певного часу) між керівниками і керованими та всередині цих груп [10, с. 14]. Слід зазначити, що крім засобів політичної комунікації, деякі дослідники виокремлюють й три основні способи передачі політичної інформації: через засоби масової інформації; організації; неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані засоби (преса, книги, плакати і т.д.), електронні засоби (радіо, телебачення і т.д.); у другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп інтересів та ін. У третьому випадку під час неформальних контактів використовують особистісні зв’язки.

Український науковець В. Бебик, наголошує на тому, що розвиток людської цивілізації супроводжується збільшенням кількості засобів комунікації й при цьому поділяє їх на невербальні (несловесні) і вербальні (словесні) [1, с. 17]. Автор також додає, що комунікаційні канали сприяють створенню (кодуванню) передаванню і прийманню (сприйняттю) інформації. Для цього потрібні коди, знаки, матеріальні носії інформації і технічне обладнання (шифратори, пристрої приймання та передавання сигналів, дешифратори сигналів та інше).

На нашу думку, варто доповнити, що передавання повідомлень у будь-якому суспільстві припускає використання певних технічних засобів (від гусячих пер до новітніх носіїв електронної інформації), тому інформаційні процеси неминуче містять у собі відповідні структурні компоненти – насамперед технічні канали, якими поширюється (транслюється) інформація, а також ті структури, що дають змогу не тільки передавати і вилучати (з перекручуваннями або без них), а й нагромаджувати, контролювати, зберігати та охороняти інформацію. Під засобами політичної комунікації слід розуміти технічні, лінгвістичні (ведення розмови), механічні (друкована продукція), електронні (телебачення, інтернет), супутникові тощо) пристрої, за допомогою яких політична інформація циркулює у суспільстві.

Отже, політична комунікація – це певна система способів передавання політичної інформації із використанням конкретних засобів (найчастіше технічних).

У системі засобів комунікації особливо важливим є міжособистісне спілкування – мікрорівень комунікації, який вагомо впливає на його макрорівень – засоби інформації, кіно, пропаганду тощо. Адже “інформацію офіційного суб’єкта масової комунікації успішніше сприймають та засвоюють люди лише тоді, коли її позитивно оцінив неофіційний суб’єкт, підтримав її” [4, с. 275].

На особливому місці серед засобів комунікації – неформальні (символічні) засоби передавання інформації, які виникають на рівні міжособистого спілкування. До неформальних засобів комунікації можна віднести чутки, плітки, анекдоти, а також графіті. Ці джерела впливають, передусім, на формування негативної оцінки діяльності політичних лідерів і політичних інститутів. В основі чутки чи плітки, за твердженням Б. Грушина, “завжди лежить більша чи менша доза вимислу, або домислу: свідомого, цілеспрямованого або неусвідомленого, випадкового – і це не важливо. Такий вимисел є вже від моменту зародження чутки, оскільки особа перша поширює відомості, які породжують чутку, ніколи не маючи повної інформації, строго перевірених даних” [3, с. 228-229].

За твердженням російського дослідника Ю. Ірхіна, найдавнішою є первинна система засобів масової комунікації (СЗМК-1). “Вона, –  наголошує він, – відповідає первіснообщинному ладові” [4, с. 275], людина – носій тексту, головне – міжособистісна комунікація. Пізніше розвиток цих систем йде синхронно: поява системи масової комунікації (СЗМК–2) відповідає періоду розкладу первіснообщинного ладу; з’являється аудиторія, організатори комунікативного процесу; його основна форма – збори як дія. 

Із формуванням республіканських правлінь у Греції та Римі головним засобом комунікації (формою пропаганди) було живе слово, яке закріплювалося обрядами та ритуальними діями. Отже, засобами комунікації поступово стали всі три головні знакові системи: кінетична, оптична та лінгвістична – рух, зображення та слово. Водночас ці комунікативні засоби були все ж таки обмеженими. Обряди та ритуали служили зміцненню державної влади, що відображено у формуванні культу верховних правителів держав, встановленню спеціальної титулатури, якої потрібно було суворо дотримуватися, встановленню культу імператорів, царів, князів або вождів.

Революційним поштовхом для засобів комунікації, для засобів політичної комунікації також, стало винайдення книгодрукування: “Надруковане слово – це зупинка руху думки. Читати надруковане – це значить працювати одночасно і як кінопроектор, і як аудиторія для ментального кіно. … здатність друку побільшувати знання і поширювати писемність, а вже після цього – про пісню, танок, живопис, сприйняття, поезію, архітектуру і планування міст” [6, с. 253]. Отже, поява системи засобів масової комунікації (СЗМК-3), період становлення індустріального суспільства, пов’язують із розвитком книгодрукуванння, матеріальним закріпленням тексту, письма. Винайдення й поширення в ХІХ – ХХ ст. телеграфного і телефонного зв’язку, радіо і телебачення (в індустріальному суспільстві) не лише задовольнило комунікаційні потреби держави, а й здійснило справжню революцію у політиці.

Людину охоплює лавина інформації (новин), вона не має часу подумати й осмислити почуте та побачене, вона без критики сприймає інформацію. "Інформація виливається на нас миттєво і безперестанно. Як тільки інформацію одержано, вона відразу ж заміщується ще свіжіш” [7].

Сучасні засоби комунікації (телебачення, інтернет) є важливим фактором в освітньому і політичному просторі суспільного (громадського) життя. Їм належить особлива роль у формуванні світогляду, ціннісних орієнтацій і моральних якостей в українському суспільстві. Вони є поширювачами, творцями певних політичних цінностей, що мотивуються, спрямовуються, обґрунтовують дії суб’єктів політики, відображають стан, потреби та перспективи розвитку суспільства. Існує багато загальновизнаних цінностей, які презентують політичне буття у всій його повноті та багатоманітності. Найзначушішими з них є людська гідність, добробут, безпека, соціальний порядок, державність, демократія, справедливість, свобода, відповідальність, легітимність влади та інше.

Наприклад, як стверджує Ю. Шаргородський: "Через культуру телебачення впроваджуються цінності й моделі поведінки, санкціоновані або несанкціоновані суспільством" [11]. Адже, телебачення – це складна знакова система. Воно поєднує образ, письмовий текст, голос, музику, звукові ефекти. Кожний із знаків може самостійно впливати на споживача. Разом вони створюють новий ірреальний світ реального глядача.

Люди аналізують інформацію засобів комунікації, часто змінюючи свої погляди, переконання. Працівники цих засобів комунікації використовують різні канали зворотнього зв’язку для встановлення рівня ефективності “продукції”: досліджують рейтинг передачі, проводять зондажні соціологічні опитування, читають листи, що надійшли до редакції тощо. Ефективність кожного із засобів комунікації визначається метою і мотивами комунікатора, а також їхньою орієнтованістю на діалогову модель співпраці з аудиторією. Причому збільшення частки адекватних інтерпретацій повідомлень суспільно-політичної скерованості можливе у ситуації відкритості мотивів комунікації: коли комунікатор або не виявляє прагнення впливати на аудиторію, або не приховує такого бажання [8, с. 75]. Методологічною основою дослідження є комплексний аналіз того, як були преставлені ті чи ті політичні лідери чи об’єднання  (позитивні чи негативні) та як змінювалося ставлення аудиторії до цих ЗК і політичних персонажів.

Наприклад, за результатами соціологічного дослідження, проведеного у грудні 2006 року на замовлення Інституту політики, позитивним є той факт, що дві третини опитаних (65%) пишаються тим, що вони громадяни України, тоді як у грудні 2002 таких було 49%. Помітне зростання відбулося в усіх регіонах країни: в Донецькій та Луганській з 39 до 60%, а у п'яти західних областях з 59 до 79%. Серед молоді до 30-ти років пишалися громадянством 2006 року в середньому 71%. Водночас, як стверджують дані соціологічного опитування, скоротилася частка тих, хто ідентифікує себе з Радянським Союзом, найпомітнішим скороченням було у Києві (від 30 до 18%) та східних областях – з 62 до 54%. Важливо, що 38,5 % опитаних висловлюють готовність заради особистої свободи та гарантій дотримуватись всіх громадянських прав терпіти певні матеріальні труднощі. Готовність поступитися власною свободою і певною частиною громадянських прав заради матеріального достатку висловлюють 26,5% респондентів [9].

Отже, роль різних засобів політичної комунікації визначається наявністю або відсутністю ефекту впливу, а саме “результату процесу комунікації, при цьому у свідомості індивіда відбувається те, що без акту комунікації не відбулося б” [5, с. 83]. Загалом, політична комунікація – це всебічні комунікативні звязки та відносини, які нерозривно повязані з політичною та загальною культурою суспільства. Якість політичної комунікації визначається рівнем розвитку громадянського суспільства – тобто суспільства, у якому влада залежить від громадян та існує для громадян, а не навпаки. А рівень розвитку системи засобів комунікації, зокрема засобів політичної комунікації, особливості їх використання достатньо повно характеризують соціально-інформаційну базу політичної культури, її пріоритетні цілі. Політична культура, яка домінує у суспільстві, задає політико-комунікаційним процесам систему ціннісних орієнтацій, правил.

________________________

 

1.      Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз. – К., 2005.

2.      Здравомислов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. – М., 1986.

3.      Грушин Б.А. Мнение о мире и мир мнений. – М., 1967.

4.      Ирхин Ю.В. Политология: Учеб.пособие. – Изд. 2-е, перераб и доп. – М., 1996.

5.      Иванов В.Н., Назаров М.М. Информационное потребление и политические ориентации // Социологические исследования. – 2000. – № 8.

6.      Маршал Мак-Люен. Галактика Гутенберга: Становлення людини друкованої книги. – К., 2001.

7.      Маршалл Маклюэн. Средство само есть содержание. – http://unic.nnov.ru/pustyn/lib/maclu.ru.html

8.      Массовая коммуникация в формировании современного социокультурного пространства (круглый стол) // Социологические исследования. – 2000. –  №8.

9.      Матеріали до прес-конференції "Герої, цінності, міфи сучасної України" (10 січня 2007 р.) // Інститут політики. – http://www.tomenko.kiev.ua/cgi/print.cgi?url=nov07.html

10.  Посикера Л.Р. Политическая коммуникация в условиях избирательных кампаний: Анализ концепций и технологий. Автореферат диссертации. М., 1994.

11.  Шайгородський  Ю. Суспільна мораль як система цінностей. – http://www.politik.org.ua/pfv.php

 

 

 

THE ROLE OF MEANS COMMUNICATION IN FORMATION OF POLITICAL VALUES OF A UKRAINIAN SOCIETY

 

Olha Anisimovych-Shevchuk

 

Means of communication are considered. Their roles in formation of the political values of a Ukrainian society are analyzed.

Key words: means of communication, political values, and Ukrainian society.

 

 

Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції  (Львів, 10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. -  308 с.