Юрій ШВЕДА, Львівський національний університет імені Івана Франка
“Виборчі заколоти потребують виборів”
Д. Горовіц
Оголошення ЦВК України офіційних результатів парламентських виборів підвело риску перебігу виборчої кампанії й дає підстави аналітикам робити попередні висновки. Попередні, з огляду на те, що, з нашої точки зору, остаточне завершення виборів відбудеться лише після початку роботи новообраного парламенту, обрання його керівних органів і, що особливо важливо, після формування уряду.
Вже не вперше українські політичні реалії засвідчують, що формування вищих органів влади через політичні вибори може відбуватися не на основі діючих в державі законів, а на основі політичних домовленостей між основними політичними гравцями. Так було в 1994 р., коли в результаті політичної кризи відбулися позачергові парламентські та президентські вибори, так сталося і зараз у 2007 р. І хоча в політичній практиці такий спосіб розв’язання суспільної напруги вважається загалом демократичним (на відміну звичайно від узурпації влади чи переворотів) однак очевидно, що надмірне захоплення ним нівелює демократичний характер цієї процедури, а відтак і легітимність обраної в такий спосіб влади. Якщо формування влади відбувається поза межами діючих в державі правових норм, то створює це небезпечну тенденцію до трактування норм права з позицій політичної доцільності, що є поширеною практикою більшовизму, а аж ніяк не демократії. “Виборче право, як порядок, що визначає конкурентні умови завоювання, утримання й втрати політичної влади, що втілюється у виборчому законодавстві, неминуче припускає фактичне домінування потужних політичних сил.- відзначає Г.Маєр.- Однак законодавець бачить цю проблему й намагається закріплювати умови справедливої боротьби. Чи зможе взяти гору право в змаганні з політикою, це залежить від рівня розвитку правової культури суспільства. Значною мірою це визначає й ступінь незалежності й верховенства конституційного суду, який покликаний бути гарантом чесних виборів”. [1, c. 22].
Посилання на досвід європейських держав, де позачергові парламентські вибори є загалом звичною і досить поширеною практикою в даному випадку є некоректними, оскільки там позачергові вибори проводяться за ініціативою парламентської більшості й є результатом або розпаду правлячої коаліції або її бажання покращити свій результат - і ніде у світі позачергові вибори не відбуваються як демократичні на вимогу парламентської меншості, яка зрозуміло, завжди буде зацікавлена у їх проведенні розраховуючи в такий спосіб дочергово прийти до влади.
Здійснення влади вносить певні корективи в діяльність правлячої партії; воно активізує боротьбу внутрішніх фракцій та загострює суперечки між поміркованими та непримиренними в партії. Уряд нерідко використовує вотум довіри як інструмент для наведення порядку у власній партії: погрожуючи внутрішній опозиції виключенням з партії. Право розпуску парламенту надає цьому інструменту ще більшої ефективності. Якщо уряд, в результаті розколу правлячої партії, ініціює проведення нових виборів, багато з непокірних депутатів можуть зазнати поразки. Таким чином традиційні засоби взаємодії між парламентом і урядом перетворюються у засоби впливу на власну партію. Якщо кабінет ставить питання про довіру він завжди переслідує одну мету: зміцнити свої парламентські позиції. Отож двопартійність руйнує передбачену парламентською теорією рівновагу влади; вона створює при цьому новий і ефективний засіб впливу уряду на парламент. Це правило діє за умови монолітності партії більшості. Якщо в правлячій партії дисципліна голосування – правило, то уряд здійснює свої повноваження спокійно, намагаючись не допустити загострення внутрішніх суперечок, які б привели до розколу; якщо ж подібна дисципліна там відсутня, описаний механізм не діє. Тепер для партії парламентської меншості мова йде не просто про те, щоб вести лише пропагандистську діяльність, спрямовану на наступні вибори, а про перехоплення влади. Тоді опозиція може розраховувати на те, щоб розколоти парламентську більшість й добитись її дострокової заміни, або ж на підтримку президента, який володіє правом розпуску парламенту. Українська опозиція скористалась другим варіантом, переклавши на президента всю політичну відповідальність за прийняте рішення.
Як у 1994 р. так і в 2007 р. основною причиною політичної кризи стала боротьба між парламентом і президентом за контроль над владою і фактично представляла собою протистояння між двома тенденціями суспільного розвитку України: спрямованого на зміцнення президентської влади і, навпаки, на її обмеження. У 1994 р. перемогла перша із зазначених тенденцій, що привело до формування в Україні сильної президентської влади, очолюваної Л.Кучмою. Зовнішнім приводом до проведення позачергових виборів 2007 р. в Україні стала політична корупція в парламенті, однак реальною причиною були наполегливі й небезуспішні спроби збільшення повноважень парламентсько-урядової більшості й суттєве скорочення повноважень президента. Консолідоване голосування фракцій партії “Батьківщина” та парламентської більшості (ПР, СПУ та КПУ) за закон про кабінет міністрів дало можливість відхилити всі зауваження президента й подолати вето накладене на нього. Можливість такого об’єднання, яке формувало конституційну більшість (більше 300 голосів), очевидно й стало останнім аргументом для президента й підштовхнуло його до прийняття рішення про проведення позачергових виборів парламенту. І хоча така зміна конфігурації політичної влади була загалом передбачена т.зв. політичною реформою й переходом до парламентсько-президентської форми правління, однак, очевидно, що це не входило в стратегічні плани президента. З огляду на це зрозуміло, що позачергові парламентські вибори 2007 р. є лише першим кроком на шляху до зміцнення президентської гілки влади, слідом за яким очевидно варто чекати спроб змінити конституцію та діючу в державі систему влади. Однак при нинішній розкладці політичних сил важко припустити, що цей процес буде таким простим і однозначним.
Якщо в країні існує лише одна партія, це безумовно посилює владу уряду. Жорстока диктатура тут маскується наявністю парламенту. При цьому слід враховувати структуру єдиної партії й те місце, яке вона насправді займає в структурі держави. Партія нетоталітарного типу може допустити існування обмеженої опозиції і внести у диктатуру певний пом’якшуючий елемент. Однопартійність, безперечно, представляє собою засіб збереження зовнішніх форм демократичного режиму із стримуючими один одного гілками влади та обмеженим урядом, тоді, коли насправді він заміняється авторитарним режимом із всемогутнім урядом. Щоб не зазнати настільки радикальної трансформації, дуалізм також підсилює владу уряду, не руйнуючи при цьому демократичних рамок. Він веде до заміщення формального розподілу повноважень їх концентрацією, але ця концентрація здійснюється на користь уряду і на шкоду парламенту. Партія стає засобом забезпечення домінування першого над другим: адже уряд – в руках вождів партії, яким підкоряються депутати, що формують парламентську більшість. Таким чином внутрішня структура партії проектується на структуру публічної влади. Об’єднуючим моментом єдності міністрів в уряді стає їх партійна солідарність; у стосунках між урядом та парламентом вище керівництво партії встановлює підпорядкування парламенту уряду, що дало підстави деяким ліберальним авторам говорити про “диктатуру кабінету”. При президентському режимі представлена схема зазнає певних змін. Розподіл влад співпадає зі зменшенням прерогатив уряду. Чим дисциплінованішою є партія більшості, тим серйознішою є її опозиція президенту і тим серйозніше послаблюється влада уряду і, навпаки. Наслідки багатопартійності досить різноманітні залежно від природи політичних інститутів: при парламентському режимі багатопартійність послаблює уряд, а при президентському – посилює. Порівняння Франції з Англією яскраво ілюструє це явище.
Таким чином зміцнення влади уряду й його протистояння з інститутом президента об’єктивно закладене існуючою в державі політичною системою й без її зміни буде існувати й надалі незалежно від того, хто очолюватиме виконавчу владу. А тому про політичну стабільність, як важливу складову ефективного розвитку держави, до розв’язання основного питання політики – питання влади - в найближчому майбутньому можна буде хіба що помріяти.
Напередодні виборів чимало говорилося про те, що вибори є механізмом контролю народу над владою і що чим частіше вони проводяться - тим більшу школу демократії проходить населення. Теза, яка далеко не беззаперечна. Вибори є демократичною процедурою якщо населення, яке приймає у них участь має можливість робити усвідомлений вибір, який фактично є оцінкою ефективності роботи політичних сил, які знаходяться при владі визначений законом термін. В умовах позачергових виборів значна частина населення так і не отримала змоги дати політичної оцінки відповідності діяльності влади взятим на себе раніше зобов’язанням – так як в уряду був той аргумент, що йому не дали ані часу ані можливості зреалізувати обіцяного.
Вибори є школою демократії якщо населення, яке приймає у них участь чітко усвідомлює, що мова йде про механізм формування повноцінних органів влади на основі прийнятих всіма “правил гри”. У даному ж випадку населенню пропонувалось виступити такою собі демократичною “ширмою”, яка мала б створити видимість народного зацікавлення погано замаскованою боротьбою за владу, яка точилась між окремими групами української політичної (а швидше політико-бізнесової) еліти. Вибори, що проходили на тлі дискусії про необхідність наступної зміни формату влади не сприяли усвідомленому й відповідальному ставленню до них електорату. Досить висока явка виборців є швидше пострадянським синдромом дисциплінованого голосування, аніж індикатором демократичної політичної участі. Демократичні вибори – це конкуренція політичних сил. Вибори є демократичними тою мірою якою її учасники мають рівні можливості на перемогу. Позачергові вибори були неочікуваними, спонтанними, а тому вигідними для тих політичних сил, які вже були представлені на парламентській арені. З цієї точки зору це були вибори із запрограмованим результатом. За винятком СПУ, яку змінив Блок Володимира Литвина, нові політичні сили, так як і прогнозувалось, не змогли потрапити до парламенту. Офіційно відведеного часу для успішної “розкрутки” політичним новачкам виявилось недостатньо. При багатопартійному режимі з незалежними партіями, перетікання голосів є надто незначним, щоб суттєво змінити розкладку політичних сил у парламенті; і до й після розпуску одні й ті ж комбінації, й жодне питання не вирішиться. В кінцевому рахунку розпуск парламенту виявляється ефективним лише при двопартійному режимі А тому в українському парламенті й політикумі продовжуватимуть домінувати “старі” політичні сили, а відтак і притаманні їм суперечності..
Характер виборів значною мірою детермінується виборчим законодавством, яке прийняте та застосовується в даній державі. Україна характеризується крайньою нестабільністю виборчого законодавства. З часу проголошення незалежності воно пройшло еволюцію від мажоритарної до змішаної, а відтак до пропорційної виборчої системи. Практично кожні нові вибори відбувалися за новими виборчими правилами. Запровадження пропорційної виборчої системи розглядалось як крок вперед на шляху демократизації та “звільнення” політики від корупції. Зазначалось, що система пропорційного представництва покінчить з адміністративним впливом і підкупом депутатів-мажоритарників, покладе край існуючій досі політичній безвідповідальності. Однак благим намірам так і не судилося реалізуватись. Пропорційна система з закритими списками виявилась вигідною хіба що партійним вождям й не вирішила ті суспільні проблеми заради розв’язання яких і запроваджувалась. У партійні списки знову потрапили представники крупного капіталу, а тому про давно назріле розмежування влади та бізнесу в українському політикумі сьогодні не йдеться. Партії й надалі обстоюватимуть в українському парламенті не національні інтереси, а бізнес-інтереси своїх спонсорів. Відбір представників у партійні списки відбувався не за професійними якостями, а за принципом лояльності до партійного керівництва. Голосування за партійними списками в силу свого колективного характеру звичайно зменшує вплив особистостей, зобов’язує до співпраці між сукупністю особистостей, віддаючи перевагу єдності цілей та устремлінь перед особистими якостями кожного – всі ці елементи діють у напрямку зростання впливу партій. Як підсумок - депутати виявились абсолютно залежними від партійного керівництва. Партійні маси та рядові громадяни фактично опинились поза процесом формування списків. Якщо існує процедура блокування партійних списків, роль особистісного фактору збільшується: стає можливим віддати свій голос на користь окремого кандидата, незважаючи на колективний характер голосування. Однак блокування передбачає ініціативу виборця, який повинен внести зміни в надруковані списки, запропоновані йому для голосування: практика ж показує, що сила інерції серйозно заважає змінам такого характеру. При колективному голосуванні індивідуальні кандидатури завжди мають менше шансів на успіх, ніж повні партійні списки. Система пропорційного представництва збільшує вплив партій на висунення кандидатів. Як показує досвід, пропорційна виборча система, приводить фактично до монополії партій.
Тут справжніми виборами стає висування кандидатів. Як зазначав М.Дюверже, при системі пропорційного представництва з відкритими списками прямий вплив партії проявляється відкрито, оскільки кандидати вносяться у виборчий список в певному порядку, що й визначає їх шанси на обрання. Кандидату, який очолює список, успіх є гарантований; другий впевнений в успіху дещо менше, третій – значно менше; четвертий має лише певну надію; інші ж її практично позбавлені, їм дістається роль виборчих статистів. Очевидним є пряме втручання у вибори, які по-суті, перестають бути вибором між кандидатами, що здійснюється виборцями: останні лише фіксують контингент, в рамках котрого партія реалізує своє право призначати депутатів. Все відбувається так ніби виборчий корпус давав такій-то партії право призначати 20 % всіх парламентарів, іншій 15, ще іншій 40. Доки діє принцип об’єднаних партійних списків, доти і зберігається право призначати депутатів – змінюється лише спосіб визначення контингенту. Якщо застосовується система преференційного голосування і передвиборчих угод, вибір депутатів частково знову потрапляє до рук виборців. При системі преференційного голосування у її повному вигляді, коли порядковий номер кандидата в списках партіями не визначається, останні втрачають можливість прямого втручання у вибори. При пропорційній системі з об’єднаними партійними списками розподіл кандидатів за номерами стає таким же важливим актом, як і їх висування. На практиці багато партій дозволяють своїм членам прямо або опосередковано приймати участь у висуванні, але насправді право розподілу місць у списку зберігається за партійним керівництвом. Техніка формування списків допускає досить хитрі маніпуляції, які є чудовою зброєю в руках перших осіб партії, що використовується для того, щоб примусити парламентарів бути слухняними. Ці прийоми ілюструють загальні наслідки втручання партій у процес висунення кандидатів: глибоку трансформацію механізму виборів, еволюціонування її до системи “вибори-кооптація”.
Вибори тут лише ілюзія, яка ледь маскує реальність – кооптацію майже в чистому вигляді. Кооптація як механізм селекції еліти сьогодні набуває такого значення, якого не знала ніколи з часів Римської імперії. Всі диктатори традиційно вдавалися до кооптації, щоб забезпечити непорушність своєї влади; практично аж до ХХ ст. тут мало що змінилося. Партія сьогодні обновила цю техніку й надала їй впорядкованого характеру, якого вона ніколи не мала: віднині кооптація диктатора відбувається всередині партії. Партія таким чином трансформувала саме поняття диктатури: відбувається процес перетворення цього по своїй суті тимчасового – оскільки він пов’язаний з життям однієї людини – режиму в постійний – оскільки він отримує основу у вигляді постійно діючого інституту – партії. На рівні верховного вождя єдина партія забезпечує чисту кооптацію. На рівні парламентарів кооптація набирає відтінку виборів. Фактично призначені партією, депутати тим не менше виносяться на всенародне схвалення, для чого застосовується грандіозна та пишна пропагандистська демонстрація. Система відроджує техніку плебісциту: особистий плебісцит з приводу однієї людини замінюють колективним – з приводу інституту. Депутати відбираються партією, але й народне їх затвердження – масове, наскільки це можливо – зберігає важливе значення. Таке звернення до виборчого ритуалу надає режиму видимість демократичної легітимності: так колись Наполеон скористався особистим плебісцитом для того, щоб примирити монархічну реставрацію з офіційними принципами Французької революції; колективний плебісцит виконує ту ж саму роль. Нові релігії запозичують старі обряди і зберігають місця паломництва. Ефект партій полягає ще й в тому, що в даному випадку вони замінили індивідуальну кооптацію колективною. Але з таким же успіхом вони зайняли й поле “патронування”.
При багатопартійному режимі роль виборців практично знову звелась до вибору між кандидатами, кооптованими партіями; кооптація представляє собою перший акт виборчої процедури, в якому – вибори це лише другий. Пропорційна система цю кооптацію відчутно не порушує; вона лише змінює її механізм, роблячи його більш очевидним. Тут яскраво видно, що виборець не обирає свого депутата як особистість, а лише схвалює контингент, кооптований партією. Він зберігає лише видимість вибору, оскільки голосує персонально за Х чи Y, але ці Х чи Y, як і всі інші члени списку, були кооптовані та розставлені по своїм місцях саме партією. Що б змінилося від того, якби у ньому були лише Х чи Y, чи його очолювали б їх компаньйони, роль котрих – лише забезпечувати чисельність? По суті справжній особистий вибір існує лише при мажоритарній системі.
Парадоксально, але в державі, де за різними оцінками лише 2 % населення (приблизно 700 тис.-1 млн. осіб) декларують себе членами партій, партійні вожді узурпували собі виключне право на формування влади від імені всього сорокамільйонного народу. Це не демократія, а справжнісінька партократія! В умовах нерозвиненості внутріпартійної демократії існує загроза, на яку свого часу вказували М.Вебер, М.Острогорський та Р.Міхельс, перетворення партій у колективного диктатора. Організації, які не толерують принципи демократії у своїй власній діяльності не можуть бути носіями демократії для всього суспільства. Еволюція партій має тенденцію поступового обмеження внутрішньопартійної демократії та свободи дій активістів. Керівники володіють все більш ефективними засобами впливу на з’їзд, що зазвичай дозволяє їм без зайвих зусиль зберігати своє лідерство. Коли вони входять в уряд, ці засоби, значною мірою посилюються за рахунок престижу та переваг влади. Якщо мислити реалістично, то можливість послаблення влади уряду за рахунок діяльності активістів партії є досить обмеженою. Спроби запровадження імперативного мандату на законодавчому рівні лише законсервують існуючі негативні тенденції в діяльності політичних партій.
Запровадження пропорційної системи виборів обґрунтовувалось і необхідністю формування політично відповідальної влади. Вона, начебто перестане бути анонімною, буде партійно виразною, а відтак і відповідальною перед населенням. Однак про партійно-політичну виразність виборчих блоків у даній виборчій кампанії говорити взагалі дуже складно. Політичні партії виразно демонструють, що є вони швидше організаціями зорієнтованими на проштовхування своїх людей на публічні посади, ніж об’єднаннями однодумців. Масового характеру набрала “міграція” вчорашніх депутатів з одних політичних команд в інші, часто протилежні як за ідеологією так і за стратегічними цілями (Й. Вінський, Ю. Луценко, С. Головатий, М. Бродський). Виборчі блоки формуються з учасників, ідеологічні засади яких розрізняються концептуально (лівоцентристська УСДП і право-ліберальна ПРП спокійно співіснують в рамках БЮТ, правоцентристська “Правиця” і лівопопулістська “Народна Самооборона” у складі НУНС). Які політичні цінності вони будуть сповідувати прийшовши до влади? За реалізацією якої стратегії буде нести політичну відповідальність БЮТ, який спочатку добивалася членства в Соцінтерні, а тепер став членом правої сім’ї європейських політичних партій? Українські комуністи досить успішно входять до антикризової коаліції з Партією регіонів - партією крупного капіталу, що зрештою не заважає їм боротися за права поневолених трудящих. Відсутність виразного позиціювання політичних партій в загальноприйнятій системі координат “ліві-праві” робить їх політичну діяльність непрогнозованою й невиразною.
“Класична теорія представництва більше не відповідає дійсності – якщо припускати, що вона взагалі коли-небудь їй відповідала, а не була штучно cтвореною з метою перетворення національного суверенітету в офіційно проголошений парламентський суверенітет”.- зазначав М.Дюверже [2, c. 450]. Депутати представляють своїх виборців, але по-іншому, ніж уповноважений представляє того, хто дав йому ці повноваження. Основна проблема полягає в тому, щоб виміряти ступінь точності представництва, тобто ступінь відповідності між громадською думкою і її парламентським представництвом. Роль партій в цій сфері вагома. Будь-яка система партій представляє собою певні рамки, що визначають параметри громадської думки, які його формують й одночасно деформують. Зазвичай існуючу в державі партійну систему розглядають як похідну від громадської думки. Але однаковою мірою можна стверджувати і протилежне: структура громадської думки є наслідком системи партій – такої, якою вона сформувалась в результаті історичних обставин, політичного розвитку і всієї сукупності складних факторів, в яких провідна роль належить виборчій системі. Громадська думка сама по собі й громадська думка, виражена системою партій - далеко не одне й те ж. Насправді неопрацьованої громадської думки не існує.
Перші партії були чисто виборчими організаціями, чия основна функція полягала в забезпеченні успіху їхнім кандидатам: вибори були метою, партії – засобом. Однак згодом розвиток партій як організацій, здатних безпосередньо впливати на політичне життя, привів до того, що вибори стали використовуватись заради пропаганди самої партії. Виборчі кампанії надають виключні можливості впливу на громадську думку: публіка в цей час виявляється особливо чутливою до політики. Тому виборчі кампанії все більшою мірою набирають рекламного характеру: мова не йде про те, щоб бути обраним, а про те, щоб познайомити якомога більше людей з партією. Це впливає і на виборчу тактику. За загальним правилом пропаганда самої партії переважає над виборчою.
Партії не виконують своєї авангардної ролі, а тому сенсі, що вони не пропонують суспільству рішень існуючих суспільних проблем, а, намагаючись сподобатися якомога більшій кількості населення, йдуть за настроями виборців, а не формують їх. Можливо саме через це на парламентських виборах політичні партії при вирішенні тих чи інших суспільно-значимих проблем намагаються сховати свою чітку позицію за зверненнями до різних форм прямої демократії (референдумами, опитуваннями) – “хай народ висловиться” та активно експлуатують гасла соціального популізму. Останній характерний не лише лівим політичним силам, що є зрештою зрозумілим, але й правим (ПР) чи псевдоправим (БЮТ). Така ситуація не дає можливості розпочати поважний суспільний діалог з приводу існуючих суспільних викликів і способів їх вирішення. Голосування носить не раціональний, а швидше емоційний характер, пов’язане не з оцінкою запропонованих програм та ідеологій (оскільки останні нічого не значать в політичній практиці), а з симпатіями до політичного лідера.
Соціальний популізм виборчої кампанії бумерангом вдарить по владі, яка зіштовхнеться з високими соціальними очікуваннями населення і неможливістю їх вирішення. А це в свою чергу сприятиме як зростанню соціальної апатії та розчаруванню населення, з однієї сторони, так і радикалізації його поглядів та поведінки, з іншої. В гонитві за “легкими” голосами у ході виборчої кампанії так і не сформувалися основні підходи щодо вирішення поставлених перед Україною суспільно-політичних та зовнішніх викликів, вони не були представлені на загальнонародне обговорення, а тому не отримали належного ступеню народної підтримки. Наскільки ефективно в такій ситуації вони зможуть реалізовуватися – це риторичне запитання!
Вибори лише визначили склад політичних сил, що отримали можливість приймати участь у цьому процесі та їх кількісне та якісне представництво. Далі починається наступний етап виборчого змагання – боротьба за формування влади, який вже відбувається без безпосередньої участі самих виборців. Тут важливе значення мають існуючі правові норми і політичні традиції, які регулюють процедуру формування парламентської більшості та виконавчої влади. Аналіз показує, що джерелом поділу громадської думки є не лише поділ поміж громадянами, але й рівною мірою й інші зовнішні фактори, насамперед виборча та партійна системи.
Двопартійність володіє властивістю згладжувати другорядні розбіжності громадської думки і концентрувати його навколо двох конкуруючих течій; багатопартійність, навпаки ж, сприяє розвитку її відтінків, даючи можливість кожному з них знайти своє втілення в окремій партії. Звичайно з цього роблять висновок, що вона точніше забезпечує представництво. Очевидно, що не все так просто. У такому випадку “провина” двопартійної системи полягала лише б у тому, що вона згладжує другорядні розбіжності, які існують всередині кожного “духовного сімейства”; однак вона тим не менше б володіла суттєвим достоїнством – чітко відображати їх основну відмінність. І, навпаки: в багатопартійній системі, яка формується на основі пропорційного режиму існував би серйозний недолік: абсолютно ігнорувати це основне протиріччя громадської думки й перебільшено підкреслювати його відмінності у дрібницях.
Наступний аспект проблеми стосується амплітуди суперечностей громадської думки, й він також відзначений аналогічними помилками. Прийнято бачити переваги багатопартійності в тому, що вона скорочує цю амплітуду, “розподіляючи” серйозні протиріччя між невеликими фракціями, тоді як двопартійність веде до формування системи двох блоків, тобто до абсолютного протистояння. Насправді ж відповідні ефекти багатопартійної та двопартійної системи діаметрально протилежні цьому уявленню. При двопартійному режимі партії мають властивість уподібнюватись одна одній. Вони обидві будуть змушені вести політику, орієнтовану на центр, а тому подібну. Так формується парадокс: центр визначає все парламентське життя країни, виборча система якої суперечить формуванню партії центру. Результат очевидний – послаблення амплітуди політичних суперечностей. Міф про два блоки не відповідає дійсності.
Очевидно слід було б також звернути увагу на відмінність між пропагандою партії в момент виборів і її урядовою діяльністю: перша виступає більш поміркованою, щоб завоювати тих виборців, які сумніваються місце яких - в центрі; друга менш поміркована і розрахована на те, щоб задовільними активістів, які налаштовані радикальніше. Ми тоді прийдемо до явного заперечення уявлення стосовно діяльності партій – проявляти більшу стриманість при здійсненні влади, ніж у передвиборчих платформах. Абсолютно інші результати дає багатопартійна система, яка складається з незалежних партій. Зазвичай, кожна з партій тут може збільшувати своє представництво лише за рахунок найближчої партнерської партії. Таким чином, кожна з них старається підкреслити відмінності в деталях стосовно своїх найближчих союзників, замість того, щоб підкреслювати свою подібність. Результатом буде поглиблення політичних відмінностей і розширення протистояння. Таке загострення суперництва між подібними партіями співпадає із загальною радикалізацією громадської думки: ліві партії стають ще лівішими, а праві – правішими. А всередині будь-якого об’єднання кожна з них намагається обійти своїх сусідів своєю оригінальністю. Громадська думка виявляється зорієнтованою в протилежному напрямку, ніж при двопартійному режимі: воно відчуває вплив відцентрових, а не доцентрових сил.
Здійснення урядових обов’язків, зрозуміло, обмежують ці відцентрові сили: але воно дозволяє партіям, які не приймають участі у здійсненні влади зберігати їх демагогічну й непримиренну позицію, яка під загрозою наступних виборів здійснює тиск і на центристські партії. Відповідно уряд буде знову поставлений в несприятливі умови наростання екстремалізації. Цей процес повністю не припиняється навіть у тому випадку, якщо ефект багатопартійності згладжується партійними коаліціями: адже у передвиборчих союзах звичайно домінує найекстремальніша партія.
Властива центристській партії політика гойдалок дозволяє пом’якшувати протиріччя: вона амортизує протиріччя двох основних блоків. Однак ця тенденція супроводжується певною незрозумілістю: серед депутатів центру одні отримують перемогу, спираючись на підтримку правих, а інші – на підтримку лівих. В кінцевому результаті протистояння не стільки амортизується, скільки дестабілізується, досягаючи крайнього напруження: протилежності набирають антагоністичного характеру, який не відповідає жодному існуючому варіанту громадської думки: амплітуда протиріч буде не зменшена, а збільшена. Ані другий тур, ані практика коаліцій не є перепоною для загострення політичних суперечностей між подібними партіями, коли вони акцентують свої відмінності, щоб привернути на свою сторону той контингент виборців, що хитаються у своєму виборі між ними.
Глибокий вплив на амплітуду суперечностей здійснює й внутрішня структура партій. Однорідні партії, якщо вони до того ж централізовані та тоталітарні, вносять у громадську думку непримиримі суперечності, які в реальному житті насправді відсутні. Все це підводить нас до фундаментальної проблеми – проблеми відповідності між громадською думкою й урядовою більшістю співпадіння яких є визначальним для демократичного режиму. У цьому зв’язку слід встановити відмінність між примусовою і вільною більшістю.
Коли розподіл голосів між партіями є таким, що жодні інтриги не можуть порушити урядової більшості й воно стає поза боротьбою депутатів й поза різноманітними інтригами – ця більшість є примусовою [від волі виборців]. І, навпаки, коли декілька партій мають майже рівну кількість голосів, і жодна з них не може отримати владу самостійно, формування більшості значною мірою залежить від волі депутатів та їх партійних штабів, оскільки громадська думка безпосередньо в цей процес не втручається – це вільна [від волі виборців] більшість. Перший випадок відповідає традиційному поняттю демократії; другий веде до гібриду демократії та олігархії, коли народ своїм волевиявленням покликаний лише визначати відповідний відсоток впливу партійних штабів. Система партій відіграє тут першочергову роль, що можна відобразити наступною формулою: двопартійність приводить до більшості, визначеної громадською думкою; багатопартійна система, для якої є характерними союзи партій – до вільної більшості. У звичайний час у всіх країнах, де мажоритарна система формувала двопартійність, урядова більшість визначалася громадською думкою. Виборча система дещо його деформувала, але вона його не спотворила. Двопартійна система наче збільшувальне скло, яке дозволяє чітко бачити поділ на більшість та опозицію. Навпаки багатопартійна система, яка формується незалежними партіями в результаті діяльності режиму пропорційного представництва, може сформувати будь-яку більшість. Вибір між можливими комбінаціями цієї більшості залежить не від виборців, а лише від парламентських інтриг, оскільки роль народу полягає лише у зміні кількості цих комбінацій й більш менш вірогідного характеру деяких з них, в залежності від відсотку голосів, що належить кожній партії. Подібні явища спостерігаються у більшості держав з пропорційним представництвом, за винятком тих рідкісних випадків, коли одна з партій отримує абсолютну більшість.
Результати переговорів щодо формування уряду залежать не лише від парламентського представництва, а й від так званого коаліційного потенціалу партії – тобто її здатності вести конструктивні переговори з іншими учасниками переговорного процесу. Найвищий коаліційний потенціал мають зазвичай центристські партії, які можуть бути учасниками як ліво-центристської так і право-центристської коаліцій (наприклад ліберальна Партія вільних демократів в Німеччині була учасником практично всіх післявоєнних урядових коаліцій). Значно меншим коаліційним потенціалом володіють радикальні партії, незважаючи на те, що вони можуть мати достатньо серйозне парламентське представництво (наприклад комуністи в післявоєнній Італії здобували до 25 % голосів виборців, але жодна з парламентських партій не бажала формувати з ними урядової коаліції і таким чином вони залишалися ізольованими в парламенті). Потенційно ініціаторами формування парламентської більшості в українському парламенті можуть виступати дві політичні сили – ПР та БЮТ. Остання ще напередодні виборів заявила про свою готовність блокуватися з НУНС і принципове несприйняття ПР як політичного союзника. Блок Володимира Литвина не зв’язував себе жодними політичними обіцянками, а тому володіє найвищим коаліційним потенціалом т. зв “золотою акцією”, яку буде намагатися використати з максимальною користю для себе. Потенційно має можливості для певного політичного маневру і блок НУНС, позиція якого не у всьому співпадає з позицією БЮТ і значною мірою залежить від позиції президента. Теоретично можлива і т.зв. велика коаліція – ПР і БЮТ (яку за підсумками останніх парламентських виборів сформували в Німеччині постійні опоненти - християнські-демократи та соціал-демократи). Однак з огляду на наближення президентських виборів, на участь в яких розраховує кожна з даних політичних сил, такий варіант розвитку подій є малоймовірним. Політична угода між БЮТ і НУНС дає можливість формувати політичну більшість, однак перевага у два голоси робить її крайньо нестійкою. Можлива й ситуація, коли сформувати повноцінну парламентську більшість не вдасться жодній з політичних сил – і це змусить президента призначити виконувати обов’язки неполітичного (чи технічного) прем’єр-міністра (т.зв. уряд меншості), який буде виконувати свої обов’язки щонайменше рік часу, що дасть президенту стратегічну перевагу над своїми політичними конкурентами напередодні наступних президентських виборів.
Вибори є демократичним механізмом формування вищого законодавчого органу і уряду. Тому, на відміну від антисистемних сил, які не визнають парламентських процедур формування влади, усі політичні сили України, які визнали необхідність проведення позачергових виборів (нехай і з певними застереженнями), й відповідно до діючих норм прийняли у них участь, отримали підтримку виборців є демократичними політичними силами і мають всі підстави формувати демократичну (за формальними ознаками) коаліцію!
Вибори слід вважати такими, що завершились не з моменту оголошення їх офіційних результатів, а після формування діючого парламенту та обрання ним уряду. Загальною є практика, що перше право формувати правлячу коаліцію належить лідеру тієї партії, яка здобула на виборах найбільшу підтримку виборців. У нашому випадку такою є Партія регіонів. І лише після того, як протягом чітко відведеного часу лідеру цієї партії не вдається домовитись з іншими учасниками про формування парламентської більшості – це право переходить до лідера партії, яка отримала наступний результат і т.д. В українській практиці процедура формування парламентської більшості не виписана у законодавстві й не склалась у певну політичну традицію. Тому кожна з політичних сил, представлених у парламенті, трактує цей процес так як це вигідно для неї.
Програма діяльності уряду може бути лише короткотерміновою, з достатньо обмеженими цілями і безпечними засобами. Багатопартійна система спричиняє засилля напівзаходів та постійну завантаженість поточними справами. З союзниками вигідніше пуститися в плавання в урядовому човні, коли вони також розділяють відповідальність і природну непопулярність влади, ніж дозволити їм скриватися під дахом парламенту, де вони будуть менш помітними для виборців і значно менше скомпрометують себе у їх очах. Недієздатні самі по собі, багатопартійні уряди ще більшою мірою виглядають такими у взаєминах з парламентом. Цьому суттєво сприяє розподіл влади, який надає переваги переважно парламенту. Вплив законодавчої влади на виконавчу знову набирає вагомості. У дуалістичних системах влада кабінету над правлячою партією дозволяє йому без особливих зусиль отримати підтримку основних законів та бюджету; в умовах багатопартійності коаліції урядових партій майже ніколи не вдається досягнути подібної дисципліни. Відчуваючи досить сильний тиск зі сторони парламенту, такий уряд не володіє стосовно них жодними по-справжньому ефективними прерогативами. Розпуск втрачає свою ефективність оскільки не дозволяє виборчому корпусу чітко усвідомити свої погляди і прямо назвати більшість, яка відповідала б його поглядам. Властива багатопартійності психологія коаліційності продовжує діяти навіть у тих випадках, коли в такій коаліції немає потреби. Єдність та дисциплінованість всередині союзів партій звичайно є нижчою, ніж в єдиних партіях, і відповідно, влада уряду є меншою, а свобода діяльності парламенту – ширша. В умовах багатопартійного режиму дисципліновані і централізовані партії формують відносно стабільні, але недієздатні уряди; недисципліновані та децентралізовані партії – дієздатніші, але й нестабільніші уряди. Порівняння Третьої республіки із Четвертою досить наглядно демонструє цю суперечність.
При президентському режимі багатопартійність швидше має тенденцію посилювати владу уряду та послаблювати владу парламенту. Якщо президентська партія та партія парламентської більшості – різні, таке зростання влади стає особливо помітним порівняно з двопартійним режимом, оскільки в обох палатах немає єдиної й міцної більшості, а доволі різноманітну коаліцію, яку вдається опозиції постійно роз’єднувати та розколювати. Парламент може не сприймати законодавчі ініціативи уряду, але він не в стані відправити його у відставку, ані розколоти; уряд же, навпаки, через проурядових депутатів парламенту може вести парламентські інтриги з метою розколу нелояльної до нього коаліції партій, переформатувати їх на свій смак, особливо з метою створення тимчасових альянсів для підтримки якогось окремого питання.
Ще суттєвішим чином багатопартійність змінює структуру президентського режиму: вона посилює його особистісний характер. При дуалістичному режимі партії є достатньо сильними для того, щоб тримати президента у відповідних рамках; він виступає тут швидше як лідер однієї з них, ніж незалежна особа. При багатопартійному режимі, навпаки, особа президента виступає над політичними партіями; його приналежність до одної з них не додає йому авторитету, оскільки мова йде про партію меншості, яка не може самостійно управляти державою. Довіра народу, яке він уособлює, набуває персоніфікованого характеру. Жодна з партій не може розглядати себе виразником інтересів всієї країни – це дано лише президенту. Парламентська більшість, яка періодично змінюється - лише результат міжпартійних альянсів, оскільки тиск штабів відіграє тут не меншу роль, ніж підсумки виборів; президент же по праву може претендувати на те, що обравши його, більшість народу чітко висловила свою волю. Природнє безсилля багатопартійності з особливою очевидністю підкреслюється привілейованим становищем президента – адже лише він здатний діяти ефективно й безперервно. В силу природнього стану речей багатопартійні президентські режими мають тенденцію до встановлення режиму особистої влади, і тому, хто обіймає посаду президента, потрібно володіти неабияким благородством, щоб встояти перед спокусами, які сама суть системи робить невідворотними. Поняття благородства передбачає, що особистий характер влади розглядається як зло; однак еволюція влади всередині партій переконує, що такий підхід поступово втрачає свою привабливість.
Основне питання нинішніх позачергових парламентських виборів в Україні можна сформулювати наступним чином: “Хто ж виграв від їх проведення?” Сказати, що виграло суспільство, держава, народ в цілому, на жаль, не можемо. Крім змарнованих коштів на їх проведення, погіршення економічної ситуації і міжнародного авторитету, зростання цін та інфляції населення так і нічого не отримало. За великим рахунком позачергові вибори не вирішили жодної з ключових проблем, які фактично й привели України до політичної кризи. “Виборчі заколоти потребують виборів”,- зазначав Д. Горовіц [3, c.633]. Якщо суспільство глибоко розділене, якщо етнічні спільноти відмовляються співіснувати в рамках одного суспільства, якщо еліти не хочуть чи не можуть співпрацювати, то жодні вибори не дадуть на виході стабільний і представницький поствиборчий політичний процес. Іншими словами, слабкі політичні інститути в поляризованому суспільстві не можна поліпшити проведенням виборів, а стабільність і репрезентативність можуть виграти від відкладання виборів у демократичній системі або заборони ідеї дострокових виборів в умовах демократизації чи значного ризику виникнення війни.
Не ліквідовані, а то й ще більше загострились регіональні відмінності. Не змінилась суттєво політична розкладка й представництво в оновленому парламенті (на зміну СПУ з О.Морозом прийшов екс-спікер В.Литвин зі своїм нечисельним однойменним блоком). Суттєвим залишається представництво й ПР, обійти політичні амбіції якої буде далеко не просто. Явно програла НСНУ, яка попри всі спроби представити себе новими політичними обличчями та завдяки використанню адміністративного ресурсу так і не зуміла збільшити свій попередній результат. Неприхована симпатія та відверта агітація Президента за НУНС дає підстави говорити, про те, що результат блоку є показником реального рейтингу Президента. На фоні політичних рейтингів основних політичних конкурентів В.Януковича та Ю.Тимошенко рейтинг діючого президента виглядає більш ніж скромно. І очевидно, що основні призначення та парламентські союзи оточення В.Ющенка робитиме виходячи з факту наближення президентських виборів. Однак стратегічних ходів у президента залишилось не так вже й багато. Дострокові вибори на деякий час зменшили основне протистояння, але не зняли його. Відбулося перезавантаження системи, а не її оновлення. Це дало можливість здійснити певне перегрупування політичних сил, провести огляд сил перед вирішальним поєдинком. Хто очевидно виграв від цих виборів так це безперечно Ю.Тимошенко, яка й була їх основним організатором. Однак чи перемога знову не вислизне з її рук через зраду “політичних соратників” і чи не виявиться вона зрештою “пірровою” - покаже час.
Література:
1. Майєр Г. Виборче право як інструмент розподілу влади або виборче право й політика // Вибори та Демократія, 2005, № 2(4).
2. Дюверже М. Политические партии.- М: “Академический проект”, 2000.
3. Horowitz D. I. Ethnic Groups in Conflict.- Berkley, 1985.
Джерело: Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: ЦПД-Генеза, 2007. – 132 с.
Повернутися до списку публікацій →
