ВИБОРИ ЯК МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТ ВЛАДИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

10/11/2007

Оксана МАКУХ, Львівський національний університет імені Івана Франка

Дослідження виборчих процедур як демократичного механізму формування інститут влади не є новим для політичної науки, зокрема вітчизняної. Теоретизування з приводу незакономірних для політичної сфери практик викликає зацікавлення, що трансформується у предмет наукового вивчення. Відтак об’єкт нашого дослідження – це позачергові вибори у вищий законодавчий орган України.

У роботі ми ставимо за мету виокремлення специфічних характеристик позачергових виборів у Верховну раду, наявність яких є особливістю політичного процесу в Україні.  Завдання – з’ясування впливу цих ознак на процес формування інституту законодавчої влади.

Специфіку розгортання політичного процесу у межах політичного поля буття детермінує визначення типу української держави як перехідного. Дослідження особливостей держав перехідного типу дають підстави стверджувати, що політичний процес у таких суспільствах динамічний, проте  суперечливий. Його емпіричний аналіз найчастіше знаходиться на початковій стадії. 

Очевидним є той факт, що саме логіка політичного процесу задає характер і темпи суспільно-політичних перетворень у державі [7, 49]. В межах кожної з таких виокремлюють фундаментальні специфічні соціальні  риси, які детермінують протікання політичного процесу. В Україні такими є:  культурна складова, історичне буття, ментальність. Таким чином прояв і дії владних інститутів, як наслідок, мають специфічну природу та логіку [4, 31].

Стосовно матричних особливостей політичного процесу в Україні доцільно назвати наступні. По-перше, неструктурованість як суспільства (що і вказує на незавершеність перехідного етапу), так і політичного процесу. Остання спровокована високим ступенем поєднання і взаємозамінності політичних ролей, а основа розвитку у формі законотворчості визначається не стратегічною ознакою, а ситуативно-тактичною. Бачимо, що соціальна основа як передумова розгортання політичного процесу є несформованою. А. Мюллер підкреслює, «коли соціальна структура характеризується динамізмом, плюралізмом, мобільністю, то під дією цих факторів, завдячуючи проникненню раціонального типу мислення у всі сфери життя, відбуваються структурні зміни, які ведуть до… формування однакових соціальних позицій» [2, 124]. Фактор раціонального (тут – прагматичного) типу мислення у межах українського соціуму відсутній, адже місце класової свідомості повинне зайняти «середньокласове мислення», основою якого є загальнокультурні цінності, норми, символи, прагнення до найвищих досягнень. Як висновок, фундаментом соціальної, а відтак і політичної, системи є аристотелівська «золота середина», середній клас, який відіграє стабілізуючу роль у суспільстві.  саме його представники «зацікавлені у політичній стабільності, високо цінують свободу і права людини, схильні до компромісів та примирення політичних полюсів, мають помірні політичні вимоги, високу компетентність і активність при прийнятті електоральних і політичних рішень [5, 86]. Поведінка громадян, що належать до середнього класу, зменшує соціальну дистанцію.

Серед недоліків виділяють і відсутність чіткої розмежованості між політичними та особистими (громадянськими) інтересами. Нерозвинена самоусвідомлена ідентифікація індивіда на рівні особистого та політичного призвела до визнаного використання механізму необмежених змін суспільного життя збоку інститутів влади.

Таким чином, соціально-політична неструктурованість є наслідком неусвідомлення індивідуальних та колективних інтересів, невизначення статусу, запорукою «протополітичного розвитку».

По-друге, політична культура визначає наступне: функції політичної системи чітко не відокремлені від функцій інших підсистем діяльності держави і суспільства, в тому числі через нерозвиненість інститутів громадянського суспільства. Сьогодні спостерігаємо формування суспільства  із рухомою (відкритою) системою організації, яка потребує особливого типу соціальних зв’язків – неформальної соціальності. Така комунікація є засобом ефективності (ефективність – критерій стійкості інституту за Ліпсетом) функціонування інституту влади задля збереження системи інституційних  відношень. Як зазначає Арташов, такий крок є запобіжним моментом відносно «розхитування» політичної  системи.

У таких умовах політичний процес характеризується здатністю політичної системи проникати у всі сфери суспільства. Це призводить не лише до появи негативних наслідків (правовий нігілізм, корумпованість, криміналізація), а й до втрати легітимності інститутів влади.  Такий пережиток історичного минулого нашої держави і досі є визначальним.

Третьою особливістю є відсутність єдиного комунікаційного поля, яке б забезпечило визначені відносини «влада-громадянин», «влада-суспільство», «громадянин-громадянин». Ми розглядаємо комунікацію як уніфіковану основу, дію, суб’єктно-об’єктні відношення направлені на отримання конкретного результату, зміну, наслідком яких є  дискурс у формі зворотного зв’язку. Відомо, що комунікація передбачає дію,  налагодження відносин, досягнення компромісу, пошук консенсусу, зворотність. Наслідком комунікаційного акту, відповідно, є доцільна політична дія (тут – аксіологічний прояв). Перехід на рівень комунікаційності, зв’язку передбачає розширення меж громадянського суспільства у процесі вже деінституалізації.

Позачергові парламентські вибори, які запрограмовані на формування владної інституції можемо також розглядати з позиції комунікаційної дії, зв’язку. В онтологічному вимірі реальними є малі зв’язки, їхня сума – тотальний зв’язок, за допомогою якого здійснюється вплив на політичний інститут. Поява довіри у громадян підтверджує присутність такого зв’язку – комунікації.  Довіра визнається визначальним фактором: довіряємо – обираємо. Проте тут важливою є категорія міри, оскільки  завелика довіра породжує втрату права на контроль як комунікативного акту. Відтак нема зворотного зв’язку, що породжує тотальну діяльність інституту влади та звуження меж громадянського стану.

Соціум через засоби комунікації повинен постачати у політичну систему свої вимоги за допомогою розгалуженої системи представництва інтересів найширших верств населення. Однак держави перехідного типу, як правило, такої комунікаційної інфраструктури не мають. У такій державі, навіть на рівні політичної традиції як елементу політичної культури, відсутня практика ефективної комунікативної дії. Відтак засоби комунікації не в змозі виступати ефективним каналом трансляції або ретрансляції інтересів будь-яких соціальних прошарків до влади. В межах політичної свідомості українця домінує державне, а не громадянське начало. Політичний процес у даному контексті набирає ознак форми вертикально організованої взаємодії інституту влади та громадянина. У відносинах «інститут влади-громадянин» політична ініціатива належить інституту влади [6]. Як наслідок, відсутня інтеграція серед суб’єктів політичного процесу, що провокує неспроможність сформувати єдине комунікаційне поле для взаємодії.

 Позачергові вибори в Україні є наслідком кризи легітимності інститут у влади і появи недовіри збоку громадян.

По-четверте, правовий нігілізм. Відсутність закону «влади права» і підміна його законом «право влади» є основним механізмом руйнації необхідних умов правильного розвитку. Це проголошений дозвіл на подальші подібні дії [3, 42]. У ментальності українського громадянина сьогодні домінує установка, яка  визначає бінарний принцип дій у політиці. На рівні ідеї цей принцип має право на існування, проте, будучи перетвореною на політичну практику, така ідея деградує до крайньої форми недемократичності [3, 43 Двовимірна оцінка політичного життя – це шлях до протистояння. Нині ми свідомо використовуємо протистояння цих практик, що означає  нівелювання фундаментального положення – права. Це яскраво підтверджується достроковими виборами у Верховну Раду. В Україні відсутня культура політичного компромісу (пригадаймо С. Хангтінгтона, який стверджував, що демократія передбачає залагодження непорозумінь з допомогою «мови компромісів»), що і підсилює позиції «бінарності» у політичній сфері.

Основне завдання для нашої держави сьогодні – це повернення у правове поле, зокрема  політичної дії, перехід від суцільного популізму до професійної компетентної політики.

П’ятою ознакою політичного процесу в Україні сьогодні є нестійкість, невизначеність. Перманентна незбалансованість, різка зміна циклів і ритмів політичного процесу – це ті домінанти, які сьогодні визначають розгортання політики в межах України. Політична система сьогодні не здатна вирішувати проблеми країни перехідного типу: самозбереження та забезпечення власної цілісності. 

Прикро, але завдання, яке покликані виконати дострокові парламентські вибори в Україні не виконано. У практиці демократичних режимів дострокові вибори є справді оптимальним засобом розв'язання політичної кризи, але не будь-якої, а саме того її різновиду, що пов'язаний з кризою легітимності чинної влади.

Стан політичного процесу сьогодні вказав на всі фундаментальні прогалини, які присутні. Штучна політична криза в Україні перестала бути такою, ввібравши усі характеристики природно недосконалого організму. Персоніфікована, а не ідеологізована політика вилилася у системну недемократичну практику, адже «сучасна політична еліта України зробила все, щоб дискредитувати демократію».

Література:

1. Аналітика, експертиза, прогнозування: Монографія /Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожеван М. А. та ін.— К.: Наша культура і наука, 2003.— С. 317–328.
2. Бениш А., Райхельт Д. Буржуазные концепции общества и действительность. – М.: Прогрес, 1980. – 246с.
3. Денисенко В. Крок від демократії. – Віче. Журнал Верховної Ради України. – № 5. – 2007.
4. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку /Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін. –  Київ: Парламентське видавництво, 1998.
5. Світа Г.М. Середній клас: суть та умови його формування в Україні./ Вісник Львівського державного університету ім.. І.Франка: Сер.: сусп. Науки – 1995. С. 84-89.
6. Сім особливостей сучасного політичного процесу в Росії. – За матеріалами журналу «Полис».  –http://www.politdumka.kiev.ua/index.php?show_news.
7. Соловьев А. И. Психология власти: противоречия переходных процессов // Власть многоликая. – М., 1992.


Джерело: Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Березень 2019 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

Останні публікації

ПАРТНЕРИ