ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

10/11/2007

Ірина КІЯНКА, Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

Проблема політичної стабільності і конфлікту в суспільстві завжди є актуальною і приваблює широке коло, як науковців, так і практиків. Оскільки стабільність, а особливо конфлікти і напруга — це не тільки каталізатори політичного процесу, але додаткові можливості для модернізації політичної системи у перехідний період.

Стабільність ще порівняно недавно характеризувалась однією величиною – стагнаційним процесом як в СРСР, так і в країнах соціалістичного табору. Проте в новому тисячолітті вже переосмислено важливість і необхідність стабільності, зокрема в період трансформаційних процесів, які відбуваються в Україні. Особливо це стосується сфери політики, де це поняття сприймається лише за зовнішньою ознакою, але слід звернути увагу і на внутрішні чинники даного явища. У колишньому радянському Союзі дослідження політичної стабільності була практично відсутня. Серйозні аналітичні праці були недопустимі не лише через ідеологічну заанґажованість суспільних наук, які пропагували безконфліктну  природу радянського суспільства, але й через філософсько-аксіологічну настанову, сповідувану ідеологами існуючої системи.

Якщо на Заході вони широко висвітлювалися і лягли в основу відповідних політологічних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративна система і тоталітарні режими, ці проблеми замовчувались як неіснуючі. Натомість утвердились офіційні ідеологеми про «посилення класової боротьби в процесі будівництва “соціалізму”, “морально-політичну єдність суспільства” та ін. Однак саме тут проблеми стабільності і конфліктів стали особливо пекучими, оскільки пов'язані безпосередньо зі складними і неоднозначними процесами демократизації і значною мірою вирішували їх долю. Докорінно ситуація змінилася лише після того, як колишнє “безконфліктне” радянське суспільство вибухнуло величезною безліччю конфліктів глобальних, регіональних, локальних, економічних, політичних, етнічних, конфесійних та ін. Радянське суспільство виявилось повністю обеззброєним перед цими процесами. Даний приклад з період минулого, слід вважати синдромом, який можна назвати “завуальована політична стабільність” (примітка автора). Друге народження чи повторення такого політичного синдрому передував період перед листопадовими подіями 2004 року, які ввійшли в історію, як “помаранчева революція”. Це було зумовлено тим явищем, що суспільство виявилось не готовим повністю адаптувати в своїх умовах цінності демократії і сприяти її розвитку. І тому стабільність сприймалась лише як ритуал, що необхідний для цілісного впровадження демократичних реформ.

 Проблема політичної стабільності і конфлікту в державному управлінні протягом років 2004 –2007 років висвітлена недостатньо. Хоча дану проблематику досліджували: Ю.П. Сурмін, А.С. Макаричев, А.А. Галкин. У західній політології є набагато більша спадщина, зокрема в працях Г. Алмонда, С. Верби, Ж. Лейна, С. Хантінгтона, Ф. Фукуями, Х. Лінца, В. Банса, Р. Даля та інших.

 Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави, а також в системі міжнародних відносин. І тому Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства — горизонтальною і вертикальною, його диференціацією — утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для досягнення певних цілей, розв'язання тих чи інших завдань на основі поділу праці і обов'язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури [5].

Якщо взяти до уваги визначення, що політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей, соціальних груп і політичних інститутів як суб'єктів владних відносин. Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв'язків, їй властиві дві риси:

Перша характеризує саму політичну систему — рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними.

Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя.

В цьому випадку суб'єктами відносин політичної стабільності виступають, з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого — інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості.

Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур [3].

Як віддзеркалення  розмаїття суспільної  організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів,  використанні  відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

У суб'єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не політичні, а звичайні, буденні потреби [6].

 Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її політичним режимам. При демократичному устрої всі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, звичайно, виходячи із потреб панівних кіл. Формується механізм саморегулювання, в тому числі політичних відносин. У цьому механізмі провідна роль відводиться державі, яка покликана регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті існує механізм адаптації політичної системи до зміни умов існування суспільства. Мається на увазі сукупність певних інститутів, процесів і відносини, за допомогою яких забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, підтримки хоча б мінімального рівня її життєдіяльності на різних етапах розвитку. йдеться про різноманітні економічні, соціально-політичні, організаційні, правові, психологічні та ідеологічні фактори розвитку політичної системи, її пристосування до середовища, що змінюється.

Як засвідчують дослідження американських політологів для стабільності велике значення має наявність або відсутність сильного середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві і ліві екстремістські групи, середні шари якоюсь мірою знімають соціальну напругу, а отже, упереджують політичні конфлікти [4].

До числа довгодіючих факторів можна віднести здатність справлятися з анархією, ефективне використання для зміцнення існуючого ладу досягнень науково-технічної революції, добре налагоджений механізм періодичного оновлення, постійної трансформації політичної системи, відпрацьовану систему підтримки соціального, політичного та ідеологічного балансу в рамках державного і суспільного ладу. Вони втілюються у життя за допомогою багатопартійності, парламентської опозиції, незалежних засобів масової інформації та інших соціально-політичних амортизаторів.

Оскільки демократичне суспільство є відкритою системою, то воно здатне відносно безболісно пристосовуватися до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі свого існування. Така стабільність є динамічною, її можна вважати «живою», конструктивною. Вона виступає умовою самовідтворення демократичних режимів [1].

Авторитарно-тоталітарним режимам також властива своєрідна стабільність, про що свідчить їх існування у феноменально складних умовах.  Проте це стабільність замкнутої системи, яка зорієнтована на формування «соціально однорідного суспільства». На відміну від само-регуляторів демократичних режимів, заснованих на визнанні опозиції, грі різних політичних сил, у цілому плюралістичних, саморегулювання командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції, утвердженні монізму одноманітності в усіх сферах життя. Така стабільність призводить до стану застою, політичної і загальної стагнації. Тобто йдеться про стагнаційну стабільність. Вона має неконструктивний характер, урешті-решт, як правило, закінчується розпадом соціуму, національною катастрофою. Про це свідчить не тільки доля нацистської Німеччини. Бачимо, до якої гострої кризи, посилення економічного, політичного і соціального хаосу призвів застій у колишньому СРСР.

Конструктивна політична стабільність не є абсолютною. Взагалі надто високий ступінь стабільності будь-якої системи, в тому числі політичної, зменшує її життєздатність. Вона може бути наслідком жорстокого опору змінам. Зворотний бік цього стану — нездатність адаптуватися до змія, що призводить до загибелі системи. Сказане повною мірою стосується тоталітарних режимів. Тому політичний процес включає в себе вдосконалення політичної системи, а отже, її певну корекцію відповідно до змін в економіці та інших сферах суспільного життя. Оскільки такі зміни відбуваються еволюційно, без політичних катаклізмів, то можна вважати, що панує стан політичної рівноваги, тобто забезпечення оптимального співвідношення спадкоємності (ідентичності) і модифікації, зумовлене дією внутрішніх і зовнішніх імпульсів.

Не можна не враховувати, що сама стійкість політичної рівноваги може бути неоднакова в різних ланках суспільної організації. Так, при загальному для суспільства стані стабільності, політичного спокою ймовірна її відсутність у житті тих чи інших політичних партій, суспільно-політичних рухів. Наприклад, нині при загальній політичній стабільності в країнах Заходу гостру кризу переживають деякі комуністичні партії, загалом робітничий і комуністичний рух. Або ж парламентські баталії не порушують у цілому зрівноваженість політичного життя країни. Те саме спостерігаємо в просторі владних відносин. При загальній політичній стабільності в державі можливі локальні вогнища, де вирують політичні пристрасті, гостра політична напруженість і нестабільність.

В основі зрівноваженості політичних процесів лежать врешті-решт соціально-економічні фактори. Проте безпосередньо це явище соціально-психологічне, оскільки характеризує певний баланс політичних інтересів різноманітних соціальних груп і сил. А саме стан їх відносного примирення, консенсусу. За певних умов ця збалансованість відсутня і виникає дестабільність. Отже, альтернативою щодо стабільності є нестабільність, а не конфлікт. Останній за певних умов на відповідній стадії загострення зумовлює нестабільність і є її безпосередньою причиною.

Хоча в нашому суспільстві й почалась трансформація основних політичних цінностей, що і зумовило перехід його від тоталітарної системи управління до режиму демократії. Одночасно з цим виникла нова хвиля кризових явищ, етично-моральних проблем, загострилась політична боротьба. Очевидно, що головне завдання розвитку громадянського суспільства в Україні полягає в забезпеченні конституційних норм і дотриманні правового регулювання, що веде до своєрідної кристалізації суспільства і налагодження процесів, які сприяють зародженню політичної стабільності [2].

Проте конфліктного середовища просто неможливо уникнути – оскільки представлено багато поглядів, особистостей, доктрин, парадигм, які завжди мають суперечливий характер. До конфліктного середовища належать і політичні партії, громадські організації, які представляють інтереси широкого кола громадськості. І тому, не дивно, що в західній політичній доктрині, яка немає однобічного ідеологічного забарвлення, особливу увагу приділяють таким категоріям, як стабілізація політичних відноcин, консенсусне або компромісне вирішення конфліктів.

Досить болісним і став процес налагодження конфліктних ситуацій і виходу з них. Оскільки державні інституції не виробили загальних правил “політичної гри” і виходу з кризових ситуацій. А такі принципи демократичного вирішення конфліктів , як консенсус і компроміс. Стали лише декоративним і паперовими явищами. Адже консенсус в демократичних суспільствах існує у визнанні конституційних норм та правил, які спрямовані на конкретні політичні рішення, що забезпечують та гарантують сталий розвиток суспільства, у тому числі пріоритет громадянського суспільства. Таке явище, як консенсус вимагає певних морально-етичних якостей від суспільних сил і політичних партій, толерантності до іншої точки зору, готовності вести діалог та шукати соціально-політичний компроміс. Конфлікти, які виникають у будь-якій сфері суспільства, не виключають досягнення стабільності і консенсусу. Стабільність, в свою чергу, не заперечує наявності конфліктного поля. Яскравим прикладам стала ситуація з підписання Універсалу національної єдності, який не просто став символічним жестом в честь 15- річниці незалежності України, виразником інтересів, як політичної еліти, так і представників громадянського суспільства.

Проблема політичної стабільності й надалі є актуальною для країн з перехідною економікою, в тому числі і для самого українського суспільства. Не  слід й забувати про місію стабільності в органах державного управління. У сучасній Україні характер політичної чи нестабільності визначається соціально-економічними та ідеологічними конфліктами, як у суспільстві, так і в середовищі еліти, а причинами цього є неефективність законотворчої діяльності. І це пов’язано з використанням недосконалості законодавства в корисливих цілях, відсутності  політичної волі в здійсненні демократичних реформ та формуванню вузько групових інтересів в бізнесових та політичних групах.

Позитивний розвиток такого суспільства передбачає безперервну динаміку свідомо генерованих політичною елітою макросоціальних змін, відновлення природно-історичного середовища, створення ефективних сучасних інститутів власності і влади, дієздатних структур управління, запровадження демократичних норм і цінностей, створення надійного механізму правової регуляції суспільних процесів, формування умов для розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Література:

1. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии// Полис. – 1992.- №4
2.Макарычев А.С. Стабильность и нестабильность при демократии: методологические подходы и оценки// Полис. – 1998. - №13
3. Сурмин Ю. П. Теория систем и системный анализ: Учеб. Пособие. – К.: МАУП, 2003. – 368с.
4. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетили и путь к процветанию. – М.: АСТ:АСТ Москва: Хранитель, 2006. – 730с.
5. Jaworsky J. Ukraine. Stability and Instability. – McNair Paper 42, INNS, August, 1995.
6. Zimmerman E. Government Stability in Six European Countries  During the World Economic Crisis of the 1930: Some  Preliminary Considerations// European Journal of Political Research. - 1987.- Vol.15, №1.


Джерело: Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Липень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

Останні публікації

ПАРТНЕРИ