ЧЕРГОВА СПРОБА СТВОРЕННЯ ТА УТВЕРДЖЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНО-ТЕОРЕТИЧНОГО ІДЕАЛУ

10/11/2007

Наталія ПАЛАС, Львівський національний університет імені Івана Франка

На думку Шапіро, демократична теорія і практика завжди здавалася «безсилою, постави перед питанням власного масштабу», виходячи з того, що властивості меж демократичного проекту займали центральне місце в суперечках між бінарними опозиціями приватного і публічного, внутрішньодержавного та міжнародного. Критики сучасної ліберальної демократії обстоювали розширення і поглиблення демократичного устрою, залучаючи до нього приватну сферу та робочі місця. Як на мене, порівняно до недавнього часу теоретики демократії рідко виходили за межі держави, оскільки панівні ортодокси наголошували на категоричній відмінності між моральною сферою незалежної політичної спільноти та аморальною сферою анархічного суспільства, а саме між внутрішньою та міжнародною аренами. Здебільшого тільки після кінця «холодної війни» історично відчужені масиви теорії міжнародних відносин і теорії демократії почали спільно звертатися до ідей «демократії без кордонів», тобто транснаціональної або, як її називають інші, глобальної демократії. Такий «глобальний поворот» свідчить про значну зміну мислення про якість сучасної світової демократії і така, деякою мірою кардинальна зміна поглядів заслуговує повного критичного аналізу.

Аналізуючи транснаціональну модель демократії, варто виділити основні чинники, що прискорили даний процес, а також визначити контекст розгляду літератури про транснаціональну демократію, що спирається на окремі традиції демократичного мислення. Ліберал-інтернаціоналізм, радикальний демократичний плюралізм, космополітизм і дорадча демократія порушують принципові питання про бажаність і можливість транснаціональної демократії та на основі власних теоретичних конструкцій розглядають перспективи транснаціонального демократичного проекту.

Отож, основними чинниками транснаціональної демократії виступають такі сучасні тенденції розвитку як прискорення глобалізації, «третя хвиля» глобальної демократизації та піднесення транснаціональних соціальних рухів. Я вважаю, що за рахунок таких взаємопов’язаних тенденцій (про значення яких можна сперечатися) варто говорити про умови та можливості ефективності демократії.

Економічна глобалізація збільшила тертя між демократією як системою врядування та діяльністю глобальних ринків і транснаціональних мереж корпоративної влади. За наявності даної своєрідної закономірності ефективність демократії в межах однієї країни поставлена під сумнів коли навіть наймогутніші уряди видаються безсилими, зітнувшись із коливанням глобальних ринків і діяльністю транснаціональних корпорацій. Такий дослідник як Сендел стверджує, що уряди втратили спроможність керувати транснаціональними силами – з чого випливає такий висновок, з яким просто неможливо не погодитися: сутність демократії як самоврядування підкошена. Крім того, намагаючись посприяти силам глобалізації держави створюють нові сфери політичної влади, котрі мають слабкий демократичний потенціал і перебувають у недвозначних відносинах із системами підзвітності на рівні національних держав. Яскравим прикладом такої дилеми є наступна ситуація: під час  загальних виборів 1997 року в Південній Кореї, одразу після східноазіатського фінансового краху, МВФ попросив двох кандидатів на посаду  президента підписали «декларацію довіри» про дотримання умов запропонованого пакету фінансової допомоги незалежно від результатів виборів. На мою думку, коли і публічна, і приватна влада здійснюється в глобальному масштабі – постає нагальне питання про переоцінку перспектив демократії!

Глобальне поширення ліберальної демократії як системи політичного врядування, на мою думку, сприяло і спонукало сприймати по-новому демократичну теорію. Принаймні, у формальному розумінні ліберальна представницька демократія у порівнянні з початком ХХ століття постала як панівна система  державного врядування на всій планеті. Хоч якими були причини «третьої хвилі»  - демократизація стала майже загальним політичним стандартом. Звичайно, варто зауважити як на мене і той факт, що на противагу справжній консолідованій демократії виникає псевдодемократія. Але неспроможність демократичних урядів розв’язати багаторічні проблеми (від нерівності до забруднення довкілля) дають змогу припускати, що негаразди виникають і в «давніх демократіях». Виникають труднощі з усвідомленням слабкості демократичного потенціалу наявних структур глобального та регіонального врядування, бо дії цих структур мають безпосередній вплив на їхніх громадян. Я підтримую позицію Кієгейна з приводу того, що  однією з найважчих сучасних міжнародних проблем є поєднання ефективності міжнародних інституцій з демократичними практиками за рахунок зростання тиску, спрямованого на збільшення прозорості підзвітності саме цих інституцій. Цю проблему намагається вирішити громадянське суспільство.

Глобальна революція у сфері різноманітних об’єднань, зокрема трудових, професійних та релігійних створила інфраструктуру транснаціонального громадянського суспільства, бо виявляється у величезній експансії діяльності недержавних організацій і транснаціональних мереж груп тиску. Не можна не погодитись з тим, що саме з допомогою інституцій транснаціонального громадянського суспільства виражаються потреби і прагнення громадян і колективів на міжнародних форумах, але вони ще дуже малою мірою представляють народи світу.

Прозорість, підзвітність і представництво – терміни, що мають стати новими мантрами тих, хто наполягає на реформі глобальних інституцій – починаючи від ООН і закінчуючи МВФ та Світовим банком. Такі думки вельми прийнятні, але їм все-таки дуже бракує конкретності. Міркування про нормативні та інституційні основи «демократії без кордонів» стали початком теоретичних дискусій про те, якою має бути транснаціональна демократія.

Про транснаціональну демократію можна говорити з точки зору таких нормативних теорій як ліберал-інтернаціоналізм, радикальна плюралістична демократія, космополітична демократія, а також дорадча демократія. Ця типологія забезпечує простий  поділ складної сфери, бо дає змогу визначити групування аргументів. Їх можна вважати за ідеальні типи, оскільки кожна з них – це загальний синтез нормативних аргументів, що відображають спільне розуміння  головних визначальних принципів транснаціональної демократії.

Спільною рисою теорій є спроба надати значення ідеям транснаціональної демократії і з’ясувати нормативні принципи, моральні ідеали та інституційні умови, що необхідні для її ефективної реалізації. І, нарешті ці чотири теорії стверджують, що за умов сучасної глобалізації транснаціональна демократія – потрібний, бажаний і політично здійсненний проект.

Ліберал-інтернаціоналізм становить радикальний виклик панівному реально політичному баченню світового порядку: чия сила, того й право. Починаючи від Локка, Бентама, Мілля і закінчуючи Вудро Вільсоном суть ліберально-інтернаціоналістичного проекту полягає в побудові міжнародного порядку, що заснований на верховенстві права та співпраці між державами. Пейн, Кобден і Брайт, котрі відстоювали комерційний пацифізм вважали, що торгівля та міжнародна економічна взаємозалежність створять світ, у якому держави врешті-решт повідмирають. Сучасні варіанти ліберал-інтернаціоналізму обстоюють реформу, а не трансформацію світового порядку.

Завдяки зосередженню на висвітленні раціональних обрахунків міжнародної співпраці з’являється тенденція розуміння питання транснаціональної демократії здебільшого на процедурній основі (створення більш представницьких, прозорих і підзвітних міжнародних інституцій). Кієгейн розуміє демократію на міжнародному рівні як форму «добровільного плюралізму за умов максимальної прозорості». Таким чином виходить, що плюралістичний світовий порядок буде ще демократичнішим. Завдяки головним принципам класичного плюралізму таку демократію характеризує наголос на політичних і громадянських правах, представництво завдяки  організованим інтересам, рівномірний розподіл влади, обмежена державна влада і врядування на основі консенсусу. Представники цього напрямку обстоюють реконструкцію певних аспектів ліберально-плюралістичної демократії на міжнародному рівні у відриві від вимог виборчої політики. Транснаціональне громадянське суспільство  передаватиме свої вимоги «творцям постанов» і водночас зробить їх підзвітними за власні дії. Саме така підзвітність буде посилена не тільки відносинами офіційної відповідальності, а й вимогам прозорості. Офіційні дії підлягатимуть контролю з боку транснаціональних організацій. Отже, таким чином, міжнародні організації стануть аренами, на яких виявлятимуться інтереси і держав, і інститутів громадянського суспільства. Крім того вони будуть функціонувати як провідні політичні структури, завдяки яким досягають консенсусу і легітимізують колективні рішення. На мою думку, демократія з даної точки зору – це метод ухвалення і легітимізації публічних рішень.

Існують інші важливі варіанти  ліберал-інтернаціоналізму. Найвідомішим стала доповідь Комісії з питань глобального врядування. Всі вони прихильні до більш представницького, чуйного до потреб і прагнень людей і підзвітного міжнародного врядування. Такі ідеї починають домінувати в теперішньому мисленні про реформу глобальних інститутів – від МВФ до СОТ. Я погоджуюсь з Фолком, що це обмежений і трохи технократичний погляд на транснаціональну демократію, бо ліберал-інтернаціоналізм відображає сподівання і цінності «західних держав». Ця теорія не визнає, що нерівність влади схильна перетворювати демократію на заручницю впливових ділових кіл, адже, влада корпорацій викривлює демократичний процес.

Принципи прозорості та підзвітності необхідні для утвердження транснаціональної демократії, але без механізмів забезпечення набагато ефективнішого представництва народів світу в політичному процесі вони будуть недостатніми для справжньої реалізації такої демократії. Незважаючи на визнання значення транснаціонального громадянського суспільства, ліберально-інтернаціоналістична теорія залишається суто західною і державоцентричною, оскільки розуміє транснаціональну демократію як засіб збільшення прозорості та підзвітності міжнародних організацій національним урядам.

Гатчингс охарактеризував радикальний демократичний плюралізм як проект, що уникає реформізму ліберал-інтернаціоналізму на користь форм прямої демократії та самоврядування разом із створенням альтернативних структур врядування  від глобального і аж до місцевих рівнів. На думку його прихильників, наявні структури глобального врядування створюють структурні привілеї для інтересів заможної і могутньої космократії й водночас не зважають на потреби та інтереси більшої частини людства. Бернгейм, Коннолі, Патомакі та Вокер зацікавлені в нормативних основах «нової політики», що пов’язана з наданням повноважень індивідам та спільнотам в контексті світу владних структур, що глобалізуються. На мою думку, саме така демократія заснована  на нормативних принципах рівності, активного громадянства, сприянні громадянському добру, гуманному врядуванні та гармонії з природним середовищем. Радикальний демократичний плюралізм намагається адаптувати уявлення про пряму демократію до часу, коли транснаціональні та глобальні структури влади регулюють умови щоденного існування спільнот у всьому світі.

Я вважаю, що радикальний демократичний плюралізм по суті є перевернутою теорією демократичного світового порядку. Політика нового демократичного життя виражається у численній кількості критичних соціальних рухів – наприклад, захисники довкілля, феміністичні рухи та рухи боротьби за мир, котрі сьогодні кидають виклик авторитетним державам і міжнародним структурам. Вони заперечують бінарні поділи на закордонне і внутрішнє, публічне і приватне, суспільство і природу, при цьому виконуючи роль агентів «нової прогресивної політики». Таким чином, напрошується наступний висновок – демократія і демократична легітимність не повинні спиратися на такі територіально обмежені одиниці як національні держави.

Радикальний демократичний плюралізм прихильно ставиться до теорії прямої демократії та до учасницької демократії. Простежується також зерно неомарксистської критики, бо демократію не відокремлюють від створення умов ефективної участі в політичному житті власне самоврядування і соціально-економічна рівність. Громадянсько-республіканська традиція твердить, що реалізація свободи індивіда має відбуватися в поєднанні з відчуттям політичної спільності і загального добра.

Таким чином, сприятливі умови реалізації транснаціональної демократії вимагають побудови альтернативних форм глобального врядування. Територіальна  демократія, як свідчить історія, процвітала тільки за обставин, коли існувало верховенство права і не було політичного насильства. Негативною рисою теорії є двозначне ставлення до верховенства права та суверенітету.

На відміну від радикального плюралізму, космополітична демократія звертає особливу увагу на інституційні та політичні умови, що необхідні для ефективного здійснення демократичного врядування в межах держави і між державами. Девід Гелд у власній теорії космополітичної демократії говорить про потрібність побудови нового глобального конституційного ладу з міцними демократичними принципами. Саме тому прихильники  космополітичної демократії намагаються зміцнити демократизувати відносини між державами, поширюючи демократію на публічну сферу міждержавних відносин. Я вважаю, що у цьому аспекті транснаціональна та територіальна демократії зміцнюють одна одну, а космополітична – намагається утвердити політичний устрій демократичних об’єднань, міст і держав, а також регіонів і глобальних організацій.

Право на автономію в рамках обмежень з боку спільноти є головним принципом демократичної автономії цієї моделі. Даний принцип можна реалізувати за допомогою космополітичного демократичного права, а саме права, яке утверджує «повноваження та обмеження, права і обов’язки, що представляють вимоги національних держав». На мою думку, звідси аж ніяк не випливає, що потрібно заснувати світовий уряд чи певну федеральну наддержаву – йдеться про утвердження «глобальної і поділеної системи влади – системи розмаїтих осередків влади, що почасти перекриваються і сформовані  та обмежені демократичним правом». Космополітична демократія зумовить виникнення гетероархічної структури. Виходячи з концептуального джерела, вона перебуває між федералізмом і набагато вільнішими структурами – так звана філадельфійська система. Отож, зміцнення космополітичної демократії пов’язане з процесом реконструкції наявної структури глобального врядування. Головною для реалізації цієї реконструкції є вимога, щоб демократичні практики тісніше зрослися із «спільнотами й громадянськими об’єднаннями, розвиваючи і зміцнюючи демократію «ззовні» через мережу регіональних та міжнародних інституцій та асамблей, що поєднують просторово розмежовані осередки». Як на мене, завдяки таким механізмам глобальні інституції і транснаціональні мережі влади, що нині уникають ефективного демократичного контролю з боку окремих держав, стануть підзвітними, утверджуючи політичні умови, які необхідні для реалізації демократичної автономії.

Космополітична демократія  - без сумніву – завдання перебудови глобального врядування та світового порядку. Теорія скептично ставиться до пріоритету державоцентричних та процедурно-процесуальних уявлень про демократію, проте прихильно ставиться до пріоритетного становища верховенства права і конституціоналізму як «природних» умов утвердження демократичного світового порядку.

Сендел твердить, що основу космополітизму становить ліберальна концепція індивіда, оскільки демократія може процвітати, лише при умові створення демократичної спільноти із спільною громадською ідентичністю. Я категорично не погоджуюся з Брауном, який стверджує, що не зважаючи на те, що глобалізація створює відчуття загального взаємозв’язку, але в ній відсутнє відчуття спільності, заснованої на однакових цінностях і переконаннях. Критикують космополітичну демократію також за своєрідний підхід, на основі якого перебудову структури глобального врядування на основі демократичних принципів вважають ключем реалізації транснаціональної демократії. Власне транснаціоналдемократи не врахували такого чинника як внутрішня напруга, причиною якої можна назвати демос, а також як розв’язати конфлікти на різних рівнях політичної влади (виникає питання власне про легітимність такої влади). На мою думку, на основі цього посилюється тертя між демократією та захистом особисто-індивідуальних прав. Крім цього, універсальні західні демократичні цінності паралізують сам проект космополітичної демократії, а саме його легітимність.

Прихильники дорадчої або як ї ще називають дискурсивної демократії зосереджуються на з’ясуванні можливостей та функцій демократизації врядування, що зараз на даний час існує в міжнародній системі, при цьому не створюючи практичної моделі майбутнього. Дорадчі демократи цікавляться дискурсивними джерелами систем глобального врядування та роллю транснаціонального громадянського суспільства в утвердженні дорадчого демократичного контролю над мовами політичного дискурсу. Вони наголошують на принципах і необхідних умовах створення справжньої транснаціональної публічної сфери демократичних «розваг-ігор», а саме – відсутність панування, активна участь у політичному житті, публічні «розваги-ігри», врядування , котре з розумінням ставиться до потреб і прагнень виборців і право всіх зацікавлених впливати власним голосом на публічні рішення, що власне впливають на їхній добробут та артикулюють інтереси. Драйзек  твердить, що реалізація та утвердження транснаціональної демократії залежить від визнання, що сутність демократичної легітимності розкривається не в процесі голосування чи в представництві, а в «розвагах-іграх».

Дорадчий ідеал набирає форми певного об’єднання, справами якого керують публічні «розваги-ігри» його членів. Цей ідеал зумовлює культивацію транснаціональних публічних сфер, де можливо відбудеться справжній діалог між інститутами публічного врядування і тими, на кого впливають їх рішення та дії. Таким чином, дорадча демократія потребує інформованих, активних громадян і, водночас, ефективного сприяння правам та обов’язкам, котрі необхідні для надання їм певної повнішої правоздатності  повноважень. Зважаючи на колосальне значення принципу врахування інтересів усіх, на кого вливають публічні рішення, критерії та процедури такого врахування за умов дорадчого політичного процесу набувають вирішального значення.

В дорадчій аргументації центральне місце відводиться принцип пайової участі, суть якого полягає в наступному: всі, на кого впливають рішення публічної влади («всі, хто має свій пай») – мають право подати свій голос. Виникає і таке поняття як конкретний склад зацікавлених пайовиків – ті, чиї інтереси та матеріальне становище прямо чи опосередковано пов’язані із здійсненням публічної влади. Отже, сам процес «розваг-ігор» структурує та утворює відповідну до конкретного питання дорадчу спільноту або своєрідну електоральну групу. Дорадча демократія уособлює здебільшого функціональну або системну концепцію демосу, котрий не обмежується ні попередніми територіями, ні культурними та людськими кордонами. Зокрема, Драйзек стверджу, що демократія характеризується величезною політичною взаємодією, не турбуючись обмеженням конкретної території.

Теорія пропонує ряд принципів, на основі яких можна здобувати загальну, розуміючу та відповідальну транснаціональну демократію, але тертя між процедурою і сутністю дорадчої демократії є наслідком походження дорадчої демократії, яке включає критицизм, аналіз дискурсу, республіканські ідеї, учасницьку і пряму демократію.

Я більше схиляюся до думки, яка вважає, що дорадча демократія не є окремою моделлю демократії, а становить лише механізм з’ясування та легітимізації  публічних рішень. У цьому аспекті вона корисна лише у контексті становлення демократичних структур. Принцип дискурсу не дозволяє їй добачати проблеми мовного та культурного розмаїття, які певною мірою перешкоджають будівництво справді транснаціональної дорадчої публічної сфери. Не звертати уваги на ці болючі проблеми не можна, оскільки вони є своєрідним технічним питанням перекладу, бо порушує важливі питання про роль мови та культури у визначенні умов політичної дорадчої демократії. Наголос на самоорганізації висвітлює умови справжньої дорадчості досить туманно. Крім того, залишається не з’ясованим питання про те, як за допомогою дорадчих процедур можна залагоджувати непримиренні конфлікти інтересів та цінностей без прямого владного втручання.

Хоч якими були б переваги будь-якого проекту транснаціональної демократії – постає питання про можливість чи бажаність транснаціональної демократії, адже її критики ведуть гостру дискусію з прихильниками транснаціональної демократії з приводу теоретичних, інституційних, історичних та моральних конструкцій даної моделі. Навіть якщо транснаціональна демократія була б ідеалом, вона небажана політично і морально. Крім того, в самому її центрі лежить нерозривний конфлікт між нормативною відданістю реальній національній демократії та прагненням утвердити «демократію без кордонів». Транснаціональна демократія має потенційну спроможність придушити реальне самоврядування на місцевому і національному рівнях: Європейський Союз колективно погрожував не визнати офіційно будь-який коаліційний уряд після виборчого успіху крайніх правих на початку 2000 року і все це не зважаючи на демократично висловлені вподобання австрійського електорату. Без інституційної спроможності втілити в життя демократичну волю більшості супроти закріплених інтересів великих держав – транснаціональна демократія стане просто заручником інтересів наймогутніших геополітичних сил – це науковці називають так званим парадоксом транснаціональної демократії, а саме: без спроможності накидати транснаціональну демократичну волю наймогутнішим геополітичним і транснаціональним соціальним силам «демократія без кордонів» буде несуттєвою, а саме існування такої спроможності створює реальні мови тиранії транснаціональної демократії. Це є причиною того, чому радикальні критики саму ідею транснаціональної демократії розуміють як приховування нового інструмента Західної гегемонії, адже серед знедолених верств Африки, Азії та Латиської Америки можна знайти дуже мало прихильників транснаціональної демократії.

Я вважаю, що демократизація глобального врядування, навіть якби вона була б здійснення, тільки зміцнила та легітимувала б гегемонію глобального капіталу. Історія розвинених капіталістичних суспільств свідчить як імперативи капіталізму беруть  гору над думками і поглядами демократів. Між іншим, транснаціональна демократія не в змозі розв’язати прискорення глобальної нерівності і близьку екологічну катастрофу. Але не можна відкидати ідею транснаціональної демократ!

Якщо ідею транснаціональної демократії не можна відкинути, тоді слід звернутися до перспектив її реалізації. Дослідники виражають дві позиції стосовно цього: міра, за допомогою якої можливо з’ясувати іманентні тенденції глобальної політики, що заперечують умови для її потенційної реалізації, і міра, яка будь-які теорії транснаціональної демократії забезпечує переконливу розповідь про умови і можливості її можливого подальшого існування.

Історія теорії демократії – це історія послідовних спроб по-новому розглянути демократичний проект, щоб пристосувати його до нових історичних обставин. Реагуючи на сучасні моделі глобалізації та регіоналізації, теоретики почали обмірковувати необхідність, бажаність та вірогідність транснаціональної демократії, щоб зробити підзвітними конкретні глобальні й транснаціональні сили, що уникають наявних інституцій територіальної демократії. З приводу цього почалися академічні та політичні дискусії, котрі сформували чотири нові погляди на демократію, що різною мірою знайшли власний вияв у нинішніх міркуваннях про реформу глобального і регіонального врядування – від ЄС до МВФ. Я вважаю,  що космополітична та дискурсивна демократія виступають взаємодоповнювальними проектами, котрі мають переваги над іншими теоріями.


Джерело: Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Березень 2019 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

Останні публікації

ПАРТНЕРИ