ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ У 2007 РОЦІ НА ПЕРЕД- І ПОСТВИБОРЧОМУ ЕТАПАХ

10/11/2007

Любомир СКОЧИЛЯС, Львівський національний університет імені Івана Франка, Суспільно-гуманітарний консорціум «Генеза» (м. Львів)

Початок вересня 2007 року позначився в першу чергу новим витком протистояння між гілками влади. Йдеться про зібрання депутатів нелегітимного парламенту як демарш з боку коаліції під проводом Мороза. І як крок у відповідь – кадрове рішення РНБО, і відповідно Указ президента про відсторонення міністрів Рудьковського і Шуфрича.
 
Звичайно, ні рішення зібрання чи, як стверджував Мороз – легітимної сесії, ні рішення РНБО до кінця виборчої кампанії не вступили в силу. Це була лише демонстрація своєрідних мускулів повноважень кожної із сторін. Кожна із сторін таким чином намагалася показати, що саме вона є найлегітимнішою владою, що саме вона є найрішучішим центром влади. І в українських умовах це вже, на жаль, абсолютно не дивує, хоча стратегічно містить в собі дуже велику небезпеку, оскільки ми зіткнулися ще раз із ситуацією в такому досить радикальному варіанті, коли на рівні владних повноважень є дві правди: правда з боку коаліції, яка мала своє бачення того, хто легітимний і чиє рішення легітимне; і правда з боку президента, який вважав абсолютно протилежне. І це була велика небезпека для цілісності держави і взагалі для утримання хоча б на мінімальному рівні правового поля в державі.

На жаль, у вирі виборчої кампанії українські очільники нехтували такою небезпекою і переслідували тільки свої електоральні цілі. І в даному випадку (я не побоюсь цього сказати), що кожна із сторін фактично діяла за межами правового поля. І коаліція, і президент так само, тому що в Конституції не передбачено, що РНБО має право звільняти міністрів. Те, що ті міністри були не на своїх посадах – це зрозуміло всім, але це не є тим правовим механізмом, через який їх можна усувати із їхніх посад.

Друга половина вересня відзначилася суцільною фальсифікаційною істерією. Але наскільки вона була обґрунтована? Можна погодитися, що до певної міри побоювання, причому з обох сторін, не були безпідставні. Дійсно, дострокові вибори були на порядок нижчі в плані чесності та прозорості. І це пояснюється багатьма причинами.

По-перше, саме призначення виборів відбувалося через досить суперечливі правові механізми, а це вже заклало правовий нігілізм і виступило певною індульгенцією на порушення виборчого права основними учасниками виборів. По-друге, дострокові вибори відбувалися у зовсім іншому політико-психологічному ключі, аніж попередні чергові вибори 2006 року. Їхнім лейтмотивом для кожної з політичних сил було забезпечити собі бажаний результат за будь-яку ціну. Для помаранчевих – це отримати реванш і повернути собі владу. Для біло-блакитних – зберегти і зміцнити владу. А відтак усі діяли за маккіавелістським принципом: мета виправдовує засоби. Це досить чітко було помітно вже на етапі виборчої кампанії. Особливо, коли пригадаємо участь в агітації за НУНС президента, чи використання для своїх передвиборчих візитів вертольотів МНС прем’єром у відпустці. І цей перелік ігнорування правових і політико-етичних норм можна продовжувати.

Водночас, оцінюючи виборчу кампанію на завершальному етапі слід відзначити, що ці вибори, попри попередні прогнози, все-таки не відзначилися значним викидом бруду під час передвиборчої кампанії. І це пов’язано з кількома моментами. По-перше, всі ключові учасники виборів вже стали досить фаховими у плані ведення виборчої кампанії і, звичайно, дуже багато можна назвати прикладів порушень в морально-етичній площині, але з юридичного боку вони майже всі слабо доказові.

По-друге, ці вибори відбувалися на основі формування стереотипу і соціологією, і ЗМІ, в першу чергу з подачі ключових гравців. Відбувалися орієнтація більшості виборців, основної маси електорату на кілька ключових політичних сил. Фактично пересічний виборець тримав в пам’яті три-чотири-п’ять, можливо до семи учасників виборчої кампанії, хоча, як ми знаємо, їх було 21. І це теж особливість цих виборів порівняно з виборами попередніми, де теж були основні гравці, але так само досить активно в масовій свідомості прокручувалися варіанти інших політичних сил. На цих виборах, я переконаний, що є дві ключові політичні сили, які розглядалися як варіанти виборцями нашого регіону.

І ще одна особливість виборчої кампанії, я б сказав, навіть самих цих виборів, полягала в тому, що вони маюли дуже хистке юридично-правове підґрунтя: не було ніяких правових обмежень, хоча, як я відзначив, політичні сили не особливо ігнорували право, але кожен з них розумів, що оцих обмежень для нього не існує, і в будь-який момент він може за них вийти і не буде якихось жорстких санкцій для повернення в правове русло. Тільки добра воля тих політичних сил чи певні якісь міркування такого плану політичного іміджу втримували їх в межах правового русла. Але оця правова складова цієї виборчої кампанії могла так само вплинути на долю самих результатів виборів і, зокрема, на визнання виборів дійсними з боку тих чи інших політичних сил в залежності від того, наскільки їм будуть вигідні ці результати.

Проблема правових рамок, проблема права як основи будь-якого політичного процесу, тим паче виборчого процесу, чітко відстежується під час проведення виборчої кампанії і, більше того, у попередніх виборах, навіть ще за часів попереднього президента завжди були ініціативи, інколи вони реалізовувались, інколи ні, але принаймні розкручувалися щодо проведення, щодо підписання між основними учасниками виборчого процесу угоди про чесні та прозорі вибори. На цих виборах ми про це не почули, а якщо й навіть почули, то це було якось дуже фрагментарно, а це теж ілюстрація ставлення до дотримання права, дотримання морально-етичних норм. Для України це вже такий звичний інструмент, і його відсутність – свідчення того, що дійсно суб’єкти виборчого процесу десь так застрахували себе від того, щоб їм потім не ставили у провину, що вони щось робили юридично неправильно чи порушували якісь морально-етичні принципи ведення політичної боротьби.

І власне ще одна річ, яку хотілося б відзначити, що в Україні напередодні виборчої кампанії простежувався катастрофічно низький рівень правової довіри до політичних і судових інститутів.  І тому, коли, припустити, що результати виборів могли не бути визнані основними учасниками, то, очевидно, що наступний крок – це апелювання до судів. І судові рішення мали б визнаватися як рішення останньої інстанції.

Але суд на той час перестав бути арбітром, і це може стати основою того, що криза, яку вибори нібито були покликані вирішити, може лише поглибитися після проведення самих виборів.

Однак попри побоювання, особливих оскаржень результатів виборів не відбулося. І результати виборів одразу поставили на порядок денний резонне поствиборче питання – формування коаліції і розподіл владних повноважень.

І звичайно, якщо формально виходити з результатів, то хоча і хистка, але вимальовувалася все-таки помаранчева коаліція. Тобто, помаранчеві разом отримали понад 225 голосів, 227 або 228. А якщо би ще вдалося залучити блок Литвина, то тоді була б уже досить міцна більшість, тобто десь до 250 депутатів. Водночас одразу в перший тиждень після виборів ми почули досить «цікаву» заяву президента, який закликав усі політичні сили, в тому числі і Партію регіонів, розпочати переговори щодо створення більшості. І якби там різні політики не намагалися інтерпретувати ці слова, все-таки прямим текстом можна сказати, що там містився заклик до створення широкої коаліції.

Звичайно, для прихильників і БЮТ, і особливо для прихильників Нашої України це був своєрідний холодний душ, тому що ці політичні сили йшли у виборчій кампанії якраз із гаслами, що ніколи ніяких об’єднань і переговорів щодо коаліції з Партією регіонів не буде. І президент теж був активно включений в агітаційний процес, за що його критикувати, а тут раптом він вирішив дати задній хід, чи вирішив стати над усім цим процесом і знову ж таки виявити себе арбітром чи тим об’єднуючим началом. Або, якщо говорити по суті, то це швидше був розколюючий момент всередині помаранчевих, хоча представлялися ці слова президентом , як заклик до об’єднання країни.

Якщо оцінювати причини і певні мотиви, чому президент виступив з такою заявою, то я б сказав, що тут між рядками є кілька прихованих моментів. По-перше, це те, що президент намагався одразу ж очолити процес формування виконавчої влади, тому що, зрозуміло, прем’єр Юлія Тимошенко в нинішніх умовах, за нинішніх повноважень не був зовсім зручним партнером по владі для Віктора Ющенка. І своєю заявою він намагався хоча б якимось чином долучитися до переговорного процесу, можливо, отримати певні гарантії і, можливо, отримати певні квоти щодо посад в уряді, а також збереження свого домінування в плані призначення губернаторів. А, можливо, ще щось інше. Тобто, як на мене, це була спроба президентом перехопити ініціативу під час формування уряду.

Друге, про що теж можна говорити: президент, намагаючись стати над формуванням коаліції і виступаючи за долучення усіх політичних сил, таким чином страхував себе перед майбутніми проблемами чи негараздами, які будуть в роботі будь-якого уряду, в тому числі і роботі помаранчевого уряду. Таке дистанціювання президента могло дати йому, умовно кажучи, певне моральне право критикувати, в тому числі і помаранчевий уряд. Мовляв, я виступав власне за широкий уряд, за уряд національної єдності і зараз ми бачимо такі й такі проблеми. Може бути і така причина в заяві президента.
Але крім того, я б сказав, що не слід відкидати і ту версію, яка певним чином циркулювала під час виборчої кампанії, що могли бути певні домовленості ще до виборів між Ющенком і ключовими гравцями з Партії регіонів щодо того, що Партія регіонів буде долучена до формування виконавчої влади після виборів. Тому що їхня згода взяти участь у виборах, на чомусь мусила базуватися. Маючи владу і свідомо йдучи на вибори, щоб її втратити, це було би безглуздо. Тому і цю тезу не слід відкидати.

Але разом із тим, як ми побачили, спокуса одноосібної чи двоосібної влади, тобто БЮТ і БНУНС, була надзвичайно великою і вона, все-таки переважила на цьому етапі, тому що, що ділити між двох, а що між трьох – завжди перший варіант є вигідніший. Ми це побачили ще тоді в заяві Тимошенко. Але що цікаво і що було не до кінця певним, що і „Наша Україна-Народна Самооборона” і устами, зокрема, Луценка, і інших діячів, того ж Зварича, Оніщука, теж відхрестилися від можливості створення коаліції з Партією регіонів.

Але якщо навіть гіпотетично можна було допустити тоді, що сформувалася так звана широка коаліція, то і в цій ситуації БЮТ, і, зокрема, Юлія Тимошенко, не залишилася б у програші. Це відзначають усі експерти і це зрозуміло неозброєним оком. Тому що на черзі у нас наступні вибори – президентські. І якщо би Юлія Тимошенко була б в опозиції, то на президентські вибори її шанси були б фактично беззаперечні. І це було б пов’язано з тим, що електорат він НУ однозначно перейшов би до БЮТ, тому що можна один раз обманювати певну кількість людей, можна кілька разів обманювати одну людину, але не можна постійно обманювати багато людей. І в даній ситуації це б означало перехід електорату НУ до БЮТ. І це б також означало, що значна частина прихильників Партії регіонів теж би з часом схилилася б до цієї політичної сили і до цього політика, оскільки і в нас, і у світі так заведено, що впродовж діяльності певного уряду, певної виконавчої влади все-одно з’являються велика частина розчарованих, які переходять в табір опозиції. Тому Юлія Тимошенко в даній ситуації ні в одному, ні в другому випадку не втратила б, а навпаки, здобула. Я б сказав навіть так, що з точки зору подальшої перспективи вона більше здобула б, якщо б опинилась в опозиції.

Те, що спостерігалося в наступні тижні після виборів, можна було вважати підтвердженням найпесимістичніших очікування, які прогнозувалися ще в період виборчої кампанії, і це є повторення тієї ситуації, яку ми мали в 2006 році. Залишається лише сподіватися, що фінал не буде таким самим сумним, особливо для нашого регіону, для виборців, які голосували за помаранчевих.

Особливо я хотів би закцентувати на тих кількох моментах, які проявилися одразу після виборів. Перше. Це заява Ющенка про те, що він готовий, аби в уряд ввійшли представники опозиції. По-друге, це те, що не підписали Угоду про коаліцію троє представників Нашої України, хоча це пояснювалося технічними заминками. Але очевидно, що в тому були і певні підводні течії. І це можна характеризувати як те, що Ющенко вже не може так явно виступати за широку коаліцію, але разом з тим він не хоче, аби всі лаври переможця, і, відповідно, всі важелі впливу на рівні виконавчої влади дісталися Тимошенко. І в тому ключі відбуваються усі ці колізії, які ми спостерігаємо.

Хоча, як на мене, сьогодні Ющенко вже втратив можливість вирішити ситуацію на свою користь і, зокрема, тому що фактично та політична сила, з якою його уособлюють і на яку він сподівався спиратися, поступово відмежовується від нього. Мається на увазі Блок НУ-НС. Дедалі частіше ми чуємо критику на адресу президента від представників цієї політичної сили. З іншого боку, я б сказав, що останні події ще раз показали, наскільки крихкою є поки що така потенційна коаліція і це ще раз, очевидно, підштовхує до того, що для її зміцнення, якщо все-таки ми орієнтуємось на демократичну коаліцію, без Блоку Литвина не обійтися. Власне, представники цього блоку вже явно сказали про те, на яких умовах вони можуть ввійти в коаліцію, хоча до того сам Литвин заявляв, що його посади не цікавлять. Але очевидно, що це лише риторика, а слова іншого лідера Михайла Сироти про те, що, якщо вони ввійдуть в блок, то претендуватимуть на посаду спікера, якраз підтвердили те, про що всі знали, і що всі зрозуміли.

Відповідно питання полягає в тому, чи захоче нині така крихка коаліція залучити Литвина і на яких умовах, і з іншого боку, наскільки вигідно чи невигідно Литвину ввійти в цю коаліцію, навіть отримавши посаду спікера. Я наразі схиляюсь до того, що Литвину вигідніше залишатися незалежним, аби мати можливість для маневрів між обома політичними силами, тому що якщо б він ввійшов у коаліцію, очевидно, що йому би поставили цілу низку умов, обмежень, чим би змусили його фактично втратити можливість маневру і самостійної гри. Тому я б сказав так, що демократична коаліція, яка все-таки мабуть сформується, це буде лише перший етап, завершення оцієї виборчої епопеї. А далі ми або отримаємо розширення цієї коаліції за рахунок Литвина, або, про що зараз дуже активно говорять, можливий варіант безкоаліційності і формування уряду за відсутності коаліції, що, в принципі, не передбачено Конституцією, і не прогнозувалося раніше, але що вже зараз досить активно обговорюється як можливий варіант виходу із цього незрозумілого становища.

Джерело: Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної  науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза, 2007. – 132 с.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Березень 2019 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

Останні публікації

ПАРТНЕРИ