ІНДИКАТОРИ ТА СТРАТЕГІЇ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

23/12/2009

Юрій ШВЕДА
 
Досвід демократичної трансформації переконливо доводить важливість правильного вибору стратегій демократизації. Ідея полягає у тому, щоб описати межі та важливі людські можливості в процесі демократизації, виробити знання, що повинні допомогти оминути  труднощі на шляху цього процесу. Які різновиди стратегій є більш ефективними для демократизації політичних систем та консолідації політичних інститутів? Чи демократизація визначається наслідками змін в соціальному середовищі й іншими зовнішніми факторами, чи вона швидше є результатом свідомих зусиль політичних акторів? У якому напрямку діють соціальні стратегії, адже вони можуть як сприяти так і заважати процесу демократизації, і якими дані стратегії повинні бути? Саме на ці засадничі питання й намається дати відповідь відомий фінський дослідник процесів демократизації Тату Ванханен. Організовані ним порівняльні дослідження дали значний емпіричний матеріал для подальшого розвитку теорії демократизації.  Окрема увага в них приділяється насамперед актуальним стратегіям, які використовуються в боротьбі за демократію в різних країнах і в різних місцевих умовах. Що очевидно особливо буде цікавим для формування ефективних стратегій демократизації в Україні. Які стратегії повинні застосовуватися в процесі демократизації? Як ми можемо пояснити успішні та провальні зусилля демократизувати політичні системи? Чи повинні вони однозначно бути раціональними та ефективними чи можуть бути й провальними та помилковими? Які стратегії є успішними, а які провальними? Що детермінує їх успіх чи провал і особливо, як на це впливають соціальні умови та політичні стратегії, які використовуються в боротьбі за демократизацію. Ці та інші питання у центрі уваги команди дослідників очолюваних Тату Ванханеном. Основні теоретичні узагальнення ученого ми й пропонуємо увазі читачів.

Теорія демократизації

Спробу пояснити варіанти ступенів демократизації Т. Ванханен робить на основі біологічної теорії Ч. Дарвіна й виходить з узагальнення, що в боротьбі за існування політичні структури та моделі поведінки розвиваються й відповідним чином адаптуються до різноманітних навколишніх умов. Відповідно, теорія Дарвіна також пояснює принципові правила політичного змагання. Виходячи з неї гостра боротьба за виживання  відбувається між окремими популяціями, тому, що вони завжди потребують життєвих ресурсів. Звідси робляться висновки, що а) всі види мають великий потенціал зростання, б) популяція нормально показує стабільність і в) природні ресурси є обмеженими, і в сталому середовищі, залишаються незмінними. На основі цих положень, Дарвін заключає, що виживання залежить частково й від спадковості індивідів. Він підсумовує, що індивіди, які краще адаптовані до оточуючого їх середовища мають кращі шанси на виживання ніж ті, чиї характеристики є менш адаптованими. Як наслідок, існує значна нерівність у виживанні індивідів та їх генетичним матеріалом, і ця нерівність, у здатності до виживання, і визначає процес природнього відбору. Покоління за поколінням, процес відбору веде до остаточної зміни популяції, що й визначає суть природної еволюції.

Т. Ванхенен посилається на теорію еволюції Дарвіна тому, що переконаний, що подібні принципи можна застосовувати до еволюції політичних структур. Політика може трактуватися як відображення універсальної боротьби за виживання в життєвому середовищі. Це специфічний спосіб  боротьби за дефіцитні ресурси. Вони є життєво необхідними оскільки люди живуть в світі обмежених ресурсів, де змагання та боротьба є ключовими аспектами їх розподілу. Тому еволюційні корені політики роблять необхідним вирішувати конфлікти, пов’язані з боротьбою за дефіцитні ресурси, оскільки кожен вважає, що має однакові права на розподіл цих ресурсів. “Ми повинні зрозуміти, що немає шляху уникнути цієї боротьби, тому, що в природі всього існуючого лежить насамперед інстинкт самозбереження”.- зазначає учений. 

Політичні структури та моделі поведінки можуть бути визначені як колективні організми, що еволюціонують в боротьбі за обмежені ресурси. Люди демонструють різні моделі поведінки та впроваджують різні політичні структури які змагаються за виживання і як результат - більш відповідні моделі та структури в підсумку витісняють менш відповідні. Це нерівне співіснування різних моделей політичної поведінки та структур, визначає процес природнього відбору в політиці. Ця лінія пояснення веде до висновку, що існуючі моделі політичної поведінки та структури, так і як різні політичні системи є результатом еволюції через природний відбір в політиці, який продовжує визначати її суть.

Т. Ванханен схильний визнати, що через те, що політика є частиною боротьби за існування, учасники змагання за обмежені ресурси схильні використовувати усі придатні для цього методи. Вони змагаються за владу тому, що влада може бути використана для боротьби за обмежені ресурси. Людська надія на владу і на її плоди,- констатує вчений,-  буде постійною, оскільки на практиці не всі індивіди чи групи мають однакові можливості здобути владу та її плоди, тому, що джерела влади, чи можливості якими користуються люди в боротьбі за владу, є неоднаковими. Раціонально підсумувати, що в суспільних ресурсах, які використовуються як ресурси влади, такий же ступінь нерівності поміж індивідами та групами, і що є велика різниця між суспільствами в їх розподілі поміж конкуруючими групами. Як наслідок, влада розподіляється диференційовано у різних навколишніх умовах. Це дає найефективніше пояснення тому факту, що той, хто має більше доступу до ресурсів влади той має і більше влади. Це і є те, що змушує запобігати перед владою і робити боротьбу за неї передбачуваною.

У такій інтерпретації, адаптація політичних систем до навкольшнього середовища означає, що структури влади будуть адаптованими до структур ресурсів. Концентрація владних ресурсів веде до автократичних політичних структур, у той час як широкий їх розподіл робить можливим розподіл влади та демократію. Це і є базовою ідеєю, яку Т. Ванхенен використовує для пояснення демократизації та різних варіантів політичних систем з точки зору перспектив їх демократизації. Дана ідея конкретизується наступними твердженнями:

1. Відносний розподіл економічних, інтелектуальних та інших ресурсів влади поміж різними сегментами населення є фундаментальним фактором для обрахунку варіантів демократизації.
2. Демократизація буде мати місце за умов в яких ресурси влади будуть настільки широко розподілені, що жодна з груп не зможе бути здатною стримувати своїх конкурентів чи посилювати їх гегемонію.

Ці твердження передбачають, що найважливіші фактори, які пояснюють демократизацію знаходяться в соціальних структурах та умовах, які відображають розподіл влади в суспільстві поміж конкуруючими групами. Якщо істотні ресурси влади є широко розподіленими поміж різними секторами населення, соціальні умови є сприятливими для демократизації, якщо ж вони концентруються в кількох руках, умови є несприятливими для демократії і навпаки сприятливими для авторитарних політичних систем. Демократія виникає як  раціональний компроміс між конкуруючими групами. Тому відносний розподіл економічних, інтелектуальних та інших ресурсів влади поміж різними групами населення вважається фундаментальним фактором  зміни політичних систем з точки зору їх демократизації.

Індикатори демократизації

Сформульована ученим гіпотеза потребувала емпіричної підтримки. Перевіряючи її необхідно було замінити операційно визначувані індикатори для гіпотетичних концепцій “демократизації” та “відносного розподілу ресурсів влади”, які Т. Ванханен  сформулював і застосовував до всіх досліджуваних країн.

Хоча операційні індикатори демократизації були сформульовані та використовувані в багатьох порівняльних дослідженнях, однак вони значно відрізняються одні від одних. “Я хотів побудувати індикатори демократизації, базовані на якісних показниках, які можуть бути застосовані до всіх сучасних країн і які враховують найважливіші виміри демократії”.- зазначає учений. 

Насамперед у їх основу, були покладені розроблені ще Р. Далем такі базові характеристик як змагання та участь. Вони загалом дають можливість відрізняти більш демократичні системи від менш демократичних. Вони також визначають факт існування певного ступеню рівності в тому сенсі, що різноманітні  групи є однаково рівними у змаганні за владу. Існування  законної конкуренції означає, що індивіди та групи є вільними для самоорганізації та опонування уряду. Рівень участі  в процесі прийняття рішень - через участь у виборах чи в інший спосіб - показує  відносну кількість людей, які беруть участь у політиці. Чим вищим є рівень участі та змагання тим вищим є рівень демократизації у відповідних політичних системах.

Для визначення рівня конкуренції у політичній системі Т. Ванханен обраховує  також виборчий успіху малих партій (наприклад, відсоток голосів, які віддані їм на парламентських чи президентських виборах). Ці цифри додаються і діляться на відсоток голосів, які здобула найбільша партія. Якщо у такий спосіб обрахувати парламентські та президентські вибори, то арифметика вкаже на процентне відношення виборців, які представляють малі партії. Процентне відношення населення, яке приймало участь у виборах і є ступенем виборчої участі. При чому отриманий відсоток представляє  все населення, а не лише те, що має виборчі права.

Складним теоретичним завданням дослідника був пошук емпіричного відповідника показнику “відносний розподіл ресурсів влади”. Важко знайти задовільні універсальні індикатори оскільки у боротьбі за владу ніщо не відкидається як ресурс. Між тим основні ресурси різняться між собою від країни до країни і від одного періоду до іншого. Вони є справді формальними перешкодами, але вони не можуть бути повністю неподоланими. Аспекти розподілу ресурсів в різних країнах можуть бути порівнювані через використання відповідних непрямих індикаторів, які залишаються приблизно однаково важливими у всіх суспільствах. Розпорошення чи концентрація економічних та інтелектуальних ресурсів влади, виглядає відповідною цьому типу непрямих індикаторів. Раціонально підсумувати, що економічні та інтелектуальні  ресурси є важливими інструментами влади у всіх суспільствах. Одночасно вони не вичерпують весь арсенал ресурсів влади. Проблема лише в тому, як їх використовують.

У порівняльному дослідженні за період з 1980 по 1988 рр. Т. Вахенен використовує шість соціальних показників для визначення розподілу економічних та інтелектуальних ресурсів влади:
1) Процентне співвідношення міського населення до чисельності всього населення держави (UP),
2) Процентне співвідношення кількості населення не зайнятого в сільському господарстві до чисельності всього населення держави (NAP),
3) Чисельність студентів, які навчаються в університетах і подібних до них навчальних закладах на 1000000 мешканців (Students - S),
4) Процентне співвідношення грамотного населення стосовно чисельності всього населення (Literates - L),
5) Процентне співвідношення території, яку займають сімейні ферми до всієї території, яка обробляється (FF),
6) Рівень децентралізації неаграрних економічних ресурсів (DDN).

Всі шість показників вказують, прямо чи опосередковано, на відносний розподіл економічних, інтелектуальних та організаційних ресурсів влади. Чим вищим є рівень цих індикаторів, тим вищим є відносний розподіл ресурсів. Ці пояснення індикаторів можуть бути використані окремо в статистичному аналізі, але оскільки вони пояснюють той самий принциповий фактор - розподіл ресурсів- раціонально і навіть необхідно об’єднати їх в один Індекс ресурсів влади (IRP). Може бути багато способів поєднання їх в єдиний індекс, залежно від ваги кожного з окремих індикаторів.

Пояснення показників

Зазначені показники описують розподіл ресурсів влади відносно трьох окремих перспектив. Відносний розмір міського (UP) та несільськогосподарського населення (NAP) вказує на рівень диверсифікації зайнятості та на рівень соціоекономічного розвитку. Непрямо вони можуть бути узагальнені для визначення рівня децентралізації економічних та організаційних ресурсів влади. Якщо їх об’єднати разом шляхом додавання то отримаємо Індекс диверсифікації зайнятості (IOD - Index of Occupational Diversification). Він є надійнішим індикатором децентралізації ресурсів аніж кожен з них зокрема.

Показники S та L відображають розподіл знань та інтелектуальних ресурсів влади з точки зору двох різних перспектив. Вони сумуються і ми отримуємо Індекс розподілу знань (IKD - Index of Knowledge Destribution). Для цієї операції, треба прийняти за 100 % - 5000 студентів на 100000 мешканців.

Власність або контроль над землею визначає важливий ресурс влади, особливо у сільськогосподарських суспільствах, де більшість населення зайняті в сільському господарстві. У багатьох суспільствах, власність чи контроль за землею може легко використовуватися як засіб здобуття соціальної та політичної влади. Показник FF використовуються як засіб вимірювання розподілу ресурсів, де змінний показник DDN показує межі відносного розподілу несільськогосподарських економічних ресурсів влади. DDN - відрізняється від усіх інших показників: його величина, на жаль, базується більше на суб’єктивних оцінках ніж на емпіричних даних. Тому DDN є менш точним та дійсним індикатором ніж решта п’ять індикаторів. Додаючи FF та DDN отримуємо Індекс  розподілу економічних ресурсів влади (DER - Index of Distribution of Economic Power Resources).

Три секційні індекси (IOD, IKD та DER) об’єднуються в універсальний Індекс ресурсів влади (IPR) шляхом їх множення та діленням добутку на 10000. Вони об’єднуються шляхом множення, а не додавання тому, що всі вони представляють критичні ресурси влади. Концентрація будь-якого із зазначених видів ресурсів може бути достатньою для блокування демократизації. Індекс ресурсів влади (IPR) отриманий таким чином використовується як основний принциповий показник. Cаме він дозволяє з’ясувати  різницю поміж країнами у відносному розподілі економічних та інтелектуальних ресурсів влади. У результаті проведених узагальнень Т. Ванханен вважає, що IPR може бути найбільш ідеальним індикатором відносного розподілу політично важливих ресурсів влади.

Раптовий стрибок до демократії в країнах Східної Європи в 90-х рр. виявив один серйозний недолік IPR - він є нездатним диференціювати країни в яких всі три секційні індекси показують концентрацію ресурсів влади від країн у яких лише один секційний індекс рівний або наближається до нуля.

Відповідно до показників IOD та IKD, ресурси влади Східноєвропейських країн в 1980 р. були близькими до показників у країнах Західної Європи, але третій секційний індекс (DER) показує екстремальну концентрацію ресурсів влади тому, що сільськогосподарські землі та несільськогосподарська продукція концентрується в руках держави. Таким чином, показник IPR для Східноєвропейських країн (за винятком Польщі та Югославії, де обсяги сільськогосподарських земель знаходились у приватній власності) був приблизно рівним нулю в 1980 р., як у випадку з країнами, що розвиваються у яких більшість показників вказують на концентрацію ресурсів влади.

Це дає підстави Т. Ванханену зробити висновок про те, що “соціальна база концентрації влади в Східноєвропейських суспільствах не є у безпеці, тому, що вона підтримується лише одним структурним фактором - концентрацією ресурсів економічної влади і протиставленням кільком іншим, особливо це стосується того факту, що інтелектуальні ресурси влади є широко розподіленими і що диверсифікація зайнятості населення приводить до появи неминучих розламів (cleavages), які є природною базою для змагання політичних партій, однак тому, що їхній показник IPR є, або близький до нуля, я не можу передбачити демократизації на базі IPR”.

Це спонукає ученого конструювати т. зв. Індекс структурного дисбалансу (ISI - Index of Structural Imbalance), який визначає невідповідність між трьома секційними індексами. ISI базується  на величині відхилення трьох секційних індексів (IOD, IKD та DER). Величина відхилення є арифметичною величиною абсолютної різниці вказаних множин величин. Чим вищою є величина ISI - тим більша різниця між величиною розподілу ресурсів. Це дає підстави припускати, що політичні системи є винятково нестабільними в країнах з високим показником ISI тому, що вони знаходяться під впливом кількох структурних факторів сприятливих для демократії та деяких інших, сприятливих для автократії. У тих країнах майбутнє політичних систем залежить значною мірою від цих антагоністичних структурних факторів. Їх відносна важливість різна в різних країнах, і може змінюватися протягом певного часу. Тому, політична система може бути в гармонії з найважливішими аспектами розподілу ресурсів і в той же час бути у протиріччі з іншими важливими аспектами розподілу ресурсів. Високий рівень ISI вказує на існування серйозного структурного дисбалансу у структурі політичної системи а також на те, що у ній можливі несподівані зміни.

Низький рівень IPR не показує концентрації ресурсів влади та низький потенціал демократизації тому, що він скриває структурні фактори сприятливі для демократії. А  індекс ISI навпаки виявляє існування потенціалу для демократизації. Через те, високий рівень ISI може бути пояснений як знак, що деякі структурні фактори є прийнятними для демократизації, в той час як інші - несприятливі. Це приводить до висновку, що високий рівень ISI може бути виражений у цифрах для передбачення перспектив демократизації на основі IPR.

Iндекс ISI може використовуватися окремо від індексу IPR, однак можна й об’єднати їх у новий Індекс ресурсів влади та структурного дисбалансу (IPR-ISI). Iснує днкілька способів об’єднання цих індексів. Т. Ванханен об’єднує їх додаючи ¼ величини ISI до величини IPR. Таким чином новий індекс виражається наступним чином: IPR-ISI = IPR + ¼ ISI.
Емпіричне представлення теорії демократизації за Т. Ванханеном завершується Індексом демократизації (ID), який є принциповим індикатором гіпотетичної концепції “демократизації”.

Індекс ресурсів влади (IPR) та Індекс ресурсів влади та структурного дисбалансу (IPR-ISI) є принциповими індикаторами гіпотетичної концепції “відносного розподілу владних ресурсів”, а тому вони показують соціальні детермінанти демократії. Оригінальна гіпотеза щодо умов демократизації зведиться таким чином до двох окремих гіпотез:
1) Індекс демократизації (ID) позитивно корелюється з індексами IPR та IPR-ISI.
2) Усі країни мають тенденцію переходити через пороги демократизації такою ж мірою як і IPR та IPR-ISI.

З метою більш точного пояснення результатів свого дослідження Т. Ванханен уточнює зміст понять “пороги демократії” та “приблизно однаковий рівень IPR та IPR-ISI”.

“Пороги демократії” визначаються ним шляхом вибору мінімальної величини конкуренції, участі та ID. Відбір цих мінімальних цінностей є життєвим арбітром, але одного разу вибравши їх, ці ж цінності можуть застосовуватися до всіх держав. У цьому дослідженні, поріг величини демократії визначався у 30 %  для конкуренції, 15 % - для участі та 5.0 індекс ID. Країни понад цей поріг віднесяться до “семідемократій” або “недемократій”. А середня категорія семідемократії включає держави для яких величина змагання коливається між 20 і 30 %, а участі - між 10 та 15%.
Конструкція “приблизно однаковий рівень IPR та IPR-ISI” може бути визначений на основі гіпотетичного регресивного рівняння ID = 0 + 1.0 x IPR.  У попередніх дослідженнях рівень переходу IPR становив 1.5 IPR, пізніше він становить від 3.5 до 6.5 IPR. Подібний рівень переходу IPR використовується в теперішньому дослідження як визначення “приблизно той же рівень IPR”. Отже ідучи за цим визначенням, ті країни, що мають величину індексу IPR більшу 6.5 повинні відноситися до демократичних, а країни з рівнем нижчим від 3.5 є недемократичними.

Більш точну операційну форму другої гіпотези учений формулює наступним чином:
1) Всі країни з рівнем переходу IPR вищим від 6.5 тяжіють стати демократіями, а всі країни з рівнем переходу нижчим від 3.5 тяжіють стати недемократіями.
2) Всі країни з вищим рівнем переходу IPR-ISI від 9.0 тяжіють стати демократіями, і всі країни з нищим рівнем переходу ніж 5.0 тяжіють стати недемократіями.

Результати емпіричного аналізу

Група порівняльного дослідження здійсненого під керівництвом Т. Ванханена включала 147 незалежних держав за період 1980 і 1989 рр. і 145 держав у 1990 р. Загальне число держав зменшилось тому, що Німеччина та Ємен об’єдналися. З дослідження були виключені держави з чисельністю населення у 1980 р. менше 200000 мешканців. Статистика проводилась за визначеними показниками кожного року з 1980 по 1990 р. Величина показників кожного року залежала від ситуації в державі вкінці кожного року. Після виборів, coup d’etat (переворотів), або якихось інших  вагомих змін величина показників стає постійною до наступних виборів чи змін. База пояснення показників існує з 1980 р.

Перші гіпотези були перевірені шляхом кореляційного аналізу. У 1980 до 1989 р. співвідношення між ID та IPR змінюється з 0.836 до 0.845, що означає, що від 70 до 71 % варіантів змін були пояснені зазначеними показниками. Співввідношення між ID та IPR-ISI у зазначений період змінюється з 0.816 до 0.828 тобто з 67 до 69 % пояснених варіантів. Ці результати можуть бути пояснені, тим що соціальні детермінанти визначають від 67 до 71 % варіантів рівня демократизації в 1980 - 1989 рр. у країнах, що досліджувалися. Решта варіантів змін пояснювалися іншими факторами, включаючи й зовнішні, локальні та зміни в політичних інститутах та стратегіях демократизації. У 1990 р. це співвідношення зменшилося до 0.761 (IPR)  і 0.767 (IPR-ISI), а число варіантів - до 58 і 59 %. Це раптове зменшення у співвідношенні мало місце в демократіях, що виникали в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. Між тим, ці співвідношення можуть бути низькими саме тому, що величина пояснюваних показників датується початком 80-х рр. 
Друга гіпотеза перевірялась регресивними методами в яких ID-1990 використовувався як залежна змінна, а IPR та IPR-ISI навпаки використовувалися як незалежні показники. Результати регресивних аналізів показали, якими є середні стосунки між ID та показниками, які пояснюють рівень демократизації в окремій країні в 1990 р.

На основі даних порівняльного дослідження було встановлено, що більшість країн з високим рівнем IPR чи IPR-ISI були, як і очікувалося,  демократіями (відповідно до прийнятої класифікації щодо їх позиції вище чи нижче “порогу демократії”) і більшість країн  з низьким рівнем IPR та IPR-ISI були, як і очікувалося, недемократіями. Іншими словами, шанси встановлення стабільних демократій суттєво детермінуються соціальними факторами, що узагальнюються індексами IPR та IPR-ISI.

Відповідно до гіпотези, що базована на рівні переходу IPR-ISI, соціальні умови для демократії є кращими в тій категорії країн, де рівень переходу IPR-ISI є вищим за 9.0. Для країн у яких рівень переходу індексу IPR-ISI становить від 5.0 до 9.0 умови для демократії є недостатньо сприятливими, і ці держави можуть бути як демократіями так і недемократіями. Соціальні умови є найменш сприятливими для демократії в тій категорії держав, де рівень переходу індексу IPR-ISI є нижчим 5.0.

Перша категорія включає 58 держав а третя - 34. Решта країн (53) були на рівні переходу індексу IPR-ISI в 1990 р. 49 з-поміж 58 країн першої категорії були демократичними як цього і слід було чекати, однак всупереч гіпотезам, 9 країн були недемократичними або ж семідемократичними (Югославія, Йорданія, Кувейт, Бахрейн, Тайланд, Катар, Ірак, Фіджі та Гайана). У третій категорії, 30 з-поміж 34 країн були недемократичними чи семідемократичними як і очікувалось, між тим всупереч гіпотезам, 4 країни були демократіями в 1990 р. (Ботсвана, Пакистан, Гамбія та Камерун). Тому загальна кількість неочікуваних відхилень становила 13 з-поміж 92 країн у цих двох групах країн.

Регресивні дослідження в яких IPR використовується як незалежна змінна дають можливість визначити, що 50 з-поміж 53 країн першої категорії (IPR 6.5 і вище) є демократіями, як і очікувалось і 3 держави були недемократіями або семідемократіями (Югославія, Йорданія та Фіджі), що суперечить гіпотезі, яка базується  на рівні переходу IPR.  У третій IPR категорії (рівень IPR є нижчим за 3.5) 54 з-поміж 66 країн були недемократіями чи семідемократіями, та всупереч гіпотезам, 12 країн були демократіями в 1990 р. (Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія, Соломонові Острови, Папуа Нова Гвінея, Мадагаскар, Гаїті, Ботсвана, Пакистан, Замбія та Камерун). Таким чином загальне число випадків відхилень становила 15 з-поміж 119 країн у двох категоріях. Відповідно до двох пояснюваних показників (IPR та IPR-ISI),  Югославія, Йорданія та Фіджі були відхиленими недемократичними державами і Ботсвана, Пакистан, Замбія та Камерун були відхиленими демократіями. Таким чином, на основі соціальних умов, ми могли очікувати демократизацію в цих державах першої групи та крах демократії в державах другої групи.

Результати регресивних досліджень є відмінними з кількох точок зору. Відповідно до показника IPR-ISI, Кувейт, Бахрейн, Тайланд, Катар, Ірак та Гайана повинні також бути демократіями. Відповідно до індексу IPR, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія, Соломонові Острови, Папуа Нова Гвінея, Мадагаскар та Гаїті не очікувалися бути демократіями. Основна відмінність між двома пояснюваними показниками є та, що IPR-ISI точно передбачив демократизацію в Східній Європі і що тепер він передбачає демократизацію кількох арабських держав Середнього Сходу, в той час як демократизація у колишніх соціалістичних державах Східної Європи була неочікуваною на основі показників індексу IPR.  Зараз цікавим є питання чи передбачення базовані на індексі IPR-ISI є реальнішими ніж на основі IPR. Відповідь на це питання можна буде отримати лише в майбутньому.

Окремо варто звернути увагу також на відповідні структурні характеристики країн для яких передбачення базовані на індексах IPR-ISI та IPR є іншими від інших. Це стосується шести країн, очікуваних до демократизації на основі індексу IPR-ISI (але не на базі IPR), що їхні показники індексу ISI є вищими, а величина індексу IPR є відносно низькою. Ці країни мають високий чи середній рівень індексу IOD та IKD, у той час як їхній рівень індексу DER є низьким тому, що має тут місце екстремальна концентрація несільського господарської продукції та засобів. З цієї самої причини рівень індексу IPR-ISI у колишніх соціалістичних державах Східної Європи є значно вищим ніж рівень їх IPR, який був рівним до 0 в 1980 р. Через те перспективи демократії для соціалістичних країн виглядали достатньо різними залежно від величини їхнього індексу IPR та IPR-ISI. Високий рівень структурного дисбалансу, як показує ISI, вказує, що деякі сегменти цих суспільств були достатньо плюралістичними і придатними до демократичних змін. У Східній Європі, демократизації не передували структурні реформи, які б зменшували концентрацію економічних ресурсів панування. Навпаки, структурні реформи демонтували концентрацію економічних ресурсів панування, що відбулося одразу ж після політичної демократизації. У колишньому СРСР цих два процеси відбувалися паралельно.

Незважаючи на відхилення, про які говорилося вище, можна загалом заключити, що соціальні детермінанти демократії є важливими і що вони повинні бути враховані в оцінці стратегій демократизації. Соціальні умови є більш придатними для демократії в країнах з високим рівнем індексу IPR-ISI ( 9.0 та вище), ніж в країнах з низьким рівнем (5.0 і нижче). Це означає, що набагато легше встановити та стабілізувати демократичні інститути  в країнах, де ресурси влади, та інші важливі ресурси, є широко розподіленими, ніж там, де вони є сконцентрованими. Відповідно до рівня переходу індексів IPR-ISI та IPR, відповідність стратегій демократизації може бути критично важливою. Одне можна припустити, що чим нижчий рівень розподілу ресурсів, який визначається індексами IPR та IPR-ISI, тим вищою буде відносна важливість адаптаційних стратегій демократизації.

Отже головною метою проведених досліджень є намір пояснити які види соціальних та політичних стратегій використовувались і можуть використовуватися в майбутній демократизації і до чого потрібно бути готовим для того, щоб бути здатним подолати несприятливі соціальні та політичні умови для проведення відповідних інституційних реформ чи політичних стратегій. Отримані емпіричні результати дають підстави припустити, що шанси демократизації залежать від соціальних умов та інститутів, відносини між якими не є автоматично чи повністю детермінованими. Шанси демократизації залежать також від адаптації політичних інститутів та структур в існуючі соціальні умови.

Стратегії демократизації

Шанси демократизації сильною мірою залежать від соціальних умов у яких вона відбувається. Демократизація не однаково рівна стосовно всіх соціальних умов. Варіанти соціального оточення політичних систем повинні бути з’ясовані, сформульовані та оцінені стратегіями демократизації. Зараз не може бути уніфікованої стратегії демократизації яка однаково могла б бути застосовувана до всіх країн однаковою мірою оскільки соціальні структури та інші умови є різними у різних державах. Питання полягає в наступному: які умови є справді істотними і якими є їхні межі? Ми повинні бути готовими.- зазначає Т. Ванханен,- локалізувати та визначити межі соціальних детермінант процесу демократизації.
Між тим, завжди можливо змінити не лише  політичні інститути, але також і соціальні умови та структури прийняття політичних рішень. Через те стратегії демократизації і бачення політичного лідерства мають вагоме значення і  завжди створюють можливість для різних варіантів стратегій. Менш сприятливі структурні умови для демократизації, більш успішні чи помилкові вони залежать від навиків політичного лідерства і обраних ними стратегій змін.  Природа політичних стратегій повинна відрізнятися від універсально придатних стратегій і наближатися до особливих і придатних до відповідних умов стратегій.

Соціальні реформи, які збільшують розподіл економічних та політичних ресурсів влади поміж населенням є універсально придатними стратегіями для демократизації через трансформацію соціальних структур придатних для демократії, в той час як особливі політичні інститути - такі як федералізм, пропорційне представництво та парламентаризм - їх придатність для демократизації залежить від природи навколишнього середовища. Стратегії політичних дій повинні завжди бути адаптованими до особливих місцевих обставин. Відповідно важливість мистецтва демократичного реформування політичного лідерства зростає, коли ми рухаємося від універсально придатних стратегій до особливих стратегій.

Стратегії соціальної інженерії

Раціонально припустити,- вважає Т. Ванханен,- що зміни в розподілі ресурсів повинні завжди приводити до технологічних змін, модернізації та індустріалізації, однак існує чимало прикладів, коли вони спрямовані на соціальні зміни. Найкращими сучасними прикладами свідомого використання цієї стратегії - Східна Європа та СРСР. Після встановлення соціалістичної системи, економічні та освітні  структури змінилися у напрямку адаптації до розподілу економічної та інтелектуальних ресурсів, до соціалістичної концентрації політичної влади. Коли населення здійснило тиск у напрямку демократизації, структурні зміни відбулися у напрямку децентралізації ресурсів економічної влади та контролю освіти. Вони розуміли, що політичний плюралізм передбачає децентралізацію ресурсів влади.

В Угорщині, приміром, під час правління Ян. Кадара були здійснені помірковані економічні та соціальні реформи, які дали поштовх духу вільного ринку та підприємництва для децентралізації економічних структур через приватизацію та реприватизацію. Подібні процеси децентралізації економічної влади та структур почалися у всіх країнах Східної Європи та СРСР одночасно з процесами демократизації. Усвідомлені зусилля до зміни економічних структур особливо критично важливі для Східної Європи тому, що гегемоністські політичні системи в цих державах підтримували концентрацію  економічних та репресивних ресурсів влади в руках правлячої партії та державної бюрократії. Не можливо стабілізувати демократичні інститути без демонтажу концентрації економічної влади.

Цікаво відзначити, що децентралізації економічних реформ 1980-х рр., включно з обмеженою деколективізацією в сільському господарстві, передує серйозна увага демократизації політичних структур в Китаї. У Латинській Америці, свідомі стратегії на посилення соціальної бази демократизації через соціальну інженерію були сфокусовані на земельних реформах, що мали на меті зростання кількості сімейних господарств. Крах соціалізму у Східній Європі спричинив відмову від соціалістичних економічних структур в кількох африканських країнах і наступне запровадження тут ринково-орієнтованої економічної системи.

Перерозподіл економічних ресурсів є важливою частиною стратегії демократизації в Східній Європі та СРСР, і вона є необхідною умовою для Китаю, Південної Африки, і багатьох інших недемократичних держав, які є на шляху демократизації.

Стратегії інституційної інженерії

Деякі інституційні стратегії та реформи були спільними для усіх країн, що зазнавали демократизації. Це стосується насамперед запровадження багатопартійної системи та основ конкурентних виборів. Між тим було далеко не просто вибирати між федералізмом чи унітарною державою, пропорційною чи мажоритарною виборчою системою, парламентаризмом чи президентуалізмом. Вибір політичних інститутів є завжди більш усвідомленим та базується на раціональному обрахунку. Ми також повинні мати на увазі й той факт, що наслідки різних інститутів не завжди є повністю зрозумілими. Природа політичних інститутів, яка спрямована на регулювання демократичної боротьби за владу є особливо важливою в етнічно неоднорідних суспільствах.

Це дає підстави вважати, що федералізм був би краще придатним для великих та етнічно гетерогенних держав, ніж для однорідних. Індія є хорошим прикладом великої та етнічно гетерогенної держави в якій федеративні структури допомагають конкурентній політиці. А приклад Китаю є протилежним. Він є унітарною державою, незважаючи на свої великі розміри та етнічну гетерогенність. У Південній Африці питання запровадження федеративних структур ще не стоїть на порядку денному, однак проблема федералізм чи унітаризм є досить актуальною для Південної Африки. Це підтверджує релятивний характер федералізму як інституційної стратегії демократизації, і що не може бути жодних уніфікованих моделей стосовно запровадження федералізму. Сучасний розвиток СРСР та Югославії показує, що буде надзвичайно складно задовільнити сепаратистські настрої географічно роз’єднаних етнічних груп з будь-якими формами федералізму та конфедералізму.

Можна припустити, що пропорційне представництво може бути більш придатним для консолідації конкуруючих політиків ніж мажоритарна виборча система, особливо в етнічно поділених суспільствах. Процес демократизації у Східній Європі підтверджує це припущення. Майже всі нові демократії в Східній Європі зробили свої виборчі системи пропорційними.  Можливо, що питання переваг та недоліків виборчих систем стануть на порядку денному на наступній фазі демократизації, коли відбудеться консолідація демократичних інститутів.

Вибір між парламентаризмом та президенталізмом не повязаний з жодною моделлю. Процеси демократизації посилили позиції президентів в кількох східноєвропейських країнах: Чехословаччині, Польщі та СРСР. Ці країни запровадили змішані системи з рисами президентуалізму та парламентаризму. Країни Латинської Америки, Південна Корея та Нігерія вибрали президентуалізм, у той час як Індія повернулася до парламентаризму, який успадкувала ще з колоніальних часів. Емпіричні дослідження показують, що парламентські системи частіше застосовуються серед демократій (61 %) ніж президентські системи, у той час як президентські системи частіше використовуються серед недемократичних країн. Населення більшості країн Східної Європи надає перевагу парламентаризму.
Запровадження багатопартійних систем є інтегральною частиною демократизації та індикатором демократизації.
Інституційні стратегії демократизації мають бути раціональними в тому розумінні, що інституційні реформи спрямовані на підтримку конкуруючої політики. Однак вибір інститутів є досить різноманітним, і він повинен бути не лише вибраним але й максимально придатним. Видається, що деякі інституційні вибори є невдалими, особливо, що стосується адаптації пропорційної/мажоритарної виборчої системи у етнічно роз’єднаних суспільствах.

Стратегії політичних дій

Можна підсумувати, що стратегії політичних дій в боротьбі за демократію будуть різними у різних країнах тому, що склад конфліктуючих груп є різним у різних випадках, тому, що існує поважна різниця між соціальними та інституційними умовами і тому, що окремі політичні лідери мають унікальні ідеї та бачення. У результаті, буде важко зробити будь-яке узагальнення про стратегії політичних дій.

Дослідження окремих держав підтримує припущення про необхідність диверсифікації стратегій політичних дій в боротьбі за демократію. Мета повинна бути тією ж, замінити недемократичні структури та інститути влади більш демократичними, але засоби, які використовуються для її досягнення будуть різними у різних державах. У Індії, рух громадської непокори очолюваний М. Ганді представив принципову стратегію політичної дії досягнення незалежності та демократії. Мирний характер мала місце і боротьба за демократію в Угорщині, яка зосередила свою увагу на поширенні ідей демократії серед інтелектуальної еліти. Інтелектуальній опозиції, яка домагалася демократії,  вдалося розмити довіру до правлячої політичної еліти, а коли вона  втратила її остаточно, почався процес демонтажу старих інституційних структур та однопартійної гегемонії. Подібна стратегія використовувалась в інших східноєвропейських державах, але вона часто підтримувалася масовим акціями протесту міського населення. У Південній Кореї акції політичної дії базувались на використанні студентських протестів, як основної сили у боротьбі проти уряду. У Китаї інтелектуали та студенти - авангард демократичного руху в 1989 р., але старі правлячі групи були здатними придушити рух використовуючи військову силу. У СРСР результат був іншим у серпні 1991 р. Стара правляча еліта вже не була здатною протистояти масовим демонстраціям. Очевидно, що різниця між Китаєм та СРСР полягала у різниці між соціальними структурами та розподілом ресурсів влади. Рівень освіти, а відповідно й розподіл інтелектуальних ресурсів влади був значно вищим в СРСР ніж у Китаї. Це дало можливість демократичним силам організувати більш ефективний опір та мобілізувати більші групи населення в СРСР ніж у Китаї.  У Південній Африці еліти різних груп відіграють надзвичайно важливу роль в процесі переговорів, але великі групи населення приймають участь у процесі шляхом участі в масових демонстраціях та акціях насильства.

Стратегії політичних дій є широко поширеними і вони в цілому опонуючи авторитарному правлінню намагаються мобілізувати ті групи населення, які мають ресурси протистояти владі.

Регулятори

Демократизація політичної системи повинна більшою чи меншою мірою уніфікувати наслідки змін у релятивному розподілі економічних, інтелектуальних та інших ресурсів влади, але це також залежить від усвідомлених стратегій, що використовують політичні лідери. У своєму дослідженні Т. Ванханен фокусує увагу на свідомих стратегіях демократизації у відповідності із загальними знаннями про способи демократизації.

Порівняльні дослідження показали, що вимоги демократизації здійснюються звичайно людьми та соціальними групами, що досягли відносно сильні позиції в суспільстві та мають трохи незалежних ресурсів у своєму підпорядкуванні. Досить часто інтелектуали контролюють владні ресурси, що базуються на знаннях, а молоді люди, переважно студенти, що здатні демонструвати та використовувати фізичну силу, відіграють важливу роль в демократичних рухах, що борються проти автократичних та гегемоністських режимів. Приклади Південної Кореї, Угорщини, СРСР, Китаю та Південної Африки підтримують це узагальнення. Демократичний рух, який складається з інтелектуалів та студентів стає більш сильним якщо йому вдається мобілізувати робітників та аграріїв на підтримку своїх вимог через масові демонстрації та страйки. Звичайно робітники та аграрії залишаються більш пасивними ніж інтелектуали та студенти тому, що їх здатність до самоорганізації є обмеженішою, однак маємо кілька винятків з цього правила - Польща в 80-х рр. та СРСР з 1989 р. Якщо інтелектуали та студенти є нездатними отримати активну підтримку більшої кількості населення, вони зазнають поразки у своїх викликах, як це мало місце в Китаї весною 1989 р. Це була найпотужніше поєднання інтелектуалів та студентів в Пекіні, яке вимагало демократизації, але тому, що вони були нездатними мобілізувати інші частини країни та інші сегменти населення, тому уряду було відносно легко розправитися з ними, застосувавши грубу силу. Зовсім іншою була ситуація в СРСР у серпні 1991 р., де рух за демократизацію поширився по всій країні. Ми можемо підсумувати, що скрита підтримка опозиційного руху поміж широкими верствами населення може зробити вагомий вплив на довіру до уряду та його здатність та готовність використати репресії проти опозиції. Вона може паралізувати армію та поліцію і зробити їх нездатними діяти проти людей. Уряд не може більше їм довіряти. Це було очевидно в країнах Східної Європи та СРСР під час ГКЧП в серпні 1991 р. в СРСР. Президент Росії Б. Єльцин та інші демократичні лідери були здатними організувати масові демонстрації проти узурпаторів влади в Москві та деяких інших містах, і як результат, армія та поліція були нездатними застосувати силу проти народу. Переворот серпня 1991 р. мав на меті відновити гегемоністське правління в СРСР, але він провалився тому, що радянське суспільство дуже змінилося. Децентралізація різноманітних ресурсів влади робить можливим для опозиції більш успішно чинити опір. Звичайно це легше для уряду використовувати професійну армію проти демонстрантів, ніж призовників, однак якщо професійна армія є більш автономною, вона може здійснювати незалежну діяльність і виступити проти уряду. Що сталося якраз в Латинській Америці, Африці та Південній Кореї.

Емпірично очевидною є важлива роль  інтелектуалів (інтелігенції) та студентів в багатьох демократичних рухах, що підтверджує теоретичні аргументи про істотність інтелектуальних ресурсів влади в політиці. Тому, що ці відносини виглядають універсальними, раціонально передбачити, що тиск на демократію буде зростати у всіх авторитарно керованих країнах, де кількість інтелектуалів та студентів зростає як підсумок освітньої політики. З цієї точки зору, можна очікувати появу більш потужного демократичного руху в країнах Північної Африки та Середнього Сходу, ніж на півдні Африки в районі Сахари,  тому, що рівень освіти в цих країнах є значно вищим.

Ми також маємо деякі узагальнення стосовно звичайних моделей демократизації. Це є очевидним, що як підсумок модернізації та індустріалізації чисельність інтелектуалів та студентів зростає, відображаючи розподіл інтелектуальних ресурсів влади. Авторитарні уряди самі звичайно просувають розширення освіти і в такий спосіб визначають своє власне виживання. Вони підтримують розширення освіти тому, що сучасні суспільства не можуть існувати без освічених людей. Часами вони усвідомлюють, що це небезпечно розподіляти інтелектуальні ресурси поміж населенням, але потреби сучасного суспільства роблять необхідним розширення освіти. Більш легким для контролю виглядає розподіл нових економічних ресурсів влади, створених індустріалізацією та модернізацією через концентрацію засобів виробництва в руках публічного сектору, однак рано чи пізно економічні ресурси починають поширюватися поміж ширшими верствами населення також. Тому розподіл економічних ресурсів серед населення покращує шанси демократії тому, що економічні ресурси використовуються як важливі ресурси влади. Тому ці аспекти модернізації визначають існування гегемоністських політичних структур.

Цей аргумент допомагає відповісти на запитання чому гегемоністське правління дозволяє і навіть само заохочує виникнення та наступне існування структурних змін, які визначають їх власне життя. Насамперед, вони звичайно не здатні протистояти політичним наслідкам їхнім зусиллям спрямованим на освітню та індустріальну модернізацію, і далі усвідомлюючи ці наслідки, їм важко зупинити ці зусилля тому, що альтернативою є або стагнація або дальша модернізація. Між тим завжди є надія, що ці небезпечні політичні наслідки не спіткають існуючий політичний режим.  Вони не хвилюються про проблеми, що вони їх викликають. СРСР є добрим прикладом тоталітарної системи, яка визначила власну долю своїми зусиллями в галузі освітньої та індустріальної модернізації. Тому можна припустити, що попередні передумови демократизації повстають ще в період існування авторитарного правління як загальний підсумок структурних змін поза всіма усвідомленими стратегіями та зусиллями.

Емпірична очевидність для стратегій демократизації, яка зумовлена вивченням прикладів окремих  країн є відносно недостатньою та фрагментарною, але тому, що вона пройшла через реальну боротьбу за демократію в різних частинах світу ми  можемо виводити узагальнення, які містять загальні характеристики в процесах та стратегіях демократизації. Ми можемо формувати моделі демократизації та визначати роль усвідомлених стратегій у цих моделях.  Моделі складають чотири стадії: 1) появу ініціативних передумов, 2) виклики в існуючих структурах влади, 3) рішуча боротьба за демократію, 4) консолідацію демократичних інститутів.

По-перше,  очевидно, що певний мінімум соціальних передумов є необхідним для початку процесу демократизації. Авторитарний уряд самостійно допомагає появі цих передумов, які можуть бути визначені як загальні передумови економічного та освітнього розвитку та модернізації. Неможливо з цієї точки зору винайти засоби контролю політичних та соціальних наслідків модернізації. Наскільки багато зусиль буде затрачатися на встановлення такого контролю, настільки різні групи, які знаходяться поза цим контролем будуть вимагати більше демократизації. Всі досліджувані країни пройшли цю першу стадію.

Коли мінімум передумов демократизації існує, ми можемо очікувати, що особи та групи поза існуючим правлячим режимом починають робити виклики існуючим політичним структурам. Вони починають вимагати свободи, прав, і певних рудиментів демократії. Тому, що соціальні структури та структура опозиційних груп, які виникають є різною в різних країнах, ініціатори демократичного руху можуть походити з різних верств суспільства. Вони можуть походити з ідеологічних, класових, етнічних та регіональних груп. Досить часто інтелектуали відіграють провідну роль. Вони продукують відповідні ідеї і є носіями певних організаційних навиків, а студенти досить часто є носіями фізичної сили. Китай та Південна Корея є типовими прикладами такого альянсу, але подібні альянси мали місце і в Латинській Америці, Східній Європі, Східній Азії та Африці. Китай знаходиться зараз на цій стадії.

На третій стадії, вимоги демократизації трансформуються у рішучу боротьбу за демократію. Ця трансформація передбачає, що опозиція має достатньо важливих ресурсів влади для виклику правлячим групам і що результат конфронтації не буде наперед передбачуваним. На цій стадії стратегії політичних дій є досить важливими. Боротьба за демократизацію повинна залишитися  більш менш мирною. На цій стадії особливо важливо для опозиції заручитися підтримкою різних верств суспільства. Характеристикою цієї стадії є відносна рівність конкуруючих груп і що для кожної з них важко здобути чи претендувати на гегемонію. Конкуруючі групи шукають між собою компромісу, розподіляють владу, та встановлюють структури, які регулюють легальне змагання за владу. СРСР перебував на цій стадії до весни 1991 р. а Південна Африка досі знаходиться на цій стадії. Більшість країн Східної Європи перейшли цю стадію протягом кількох місяців в 1989-1990, а СРСР - у серпні 1991 р. Індія пройшла через цю стадію протягом періоду колонізації з 1920- по 1940 рр. У багатьох латиноамериканських країнах, невирішена боротьба за демократію тривала кілька десятків років протягом цього століття, але сьогодні майже всі з них пройшли цю стадію. Слід підкреслити, що встановлення демократичних інститутів не єдине можливе рішення на цій стадії. Альтернативою є відмова від компромісів і застосування політичних репресій, насильства та громадянської війни або ж реставрація авторитарної системи.

Фінальна стадія процесу демократизації може бути охарактеризована як стадія консолідації. Принципове рішення щодо акцептування демократичного поділу влади досягається на третій стадії, але багато проблем залишаються невирішеними. Навики політичних лідерів на цій стадії є особливо важливими. Вони повинні бути здатними адаптувати політичні інститути до існуючих соціальних структур і зробити соціальні умови більш сприятливими для демократії. Це означає, що важливі ресурси, особливо економічні ресурси повинні бути розподілені більш широко поміж населенням та конкуруючими групами. Мистецтво демократичного правління є необхідним для модифікації політичних інститутів і для ініціювання та запровадження економічних та соціальних реформ, зміцнення плюралістичних соціальних структур та зменшення концентрації ресурсів.

Це і є основні регулятори в моделях демократизації і засоби, які дозволяють досягти мети демократизації. Однак процес демократизації не є автоматичним. Навички та бачення політичних лідерів є важливою складовою цього процесу, особливо на двох останніх стадіях цього процесу.

Використані джерела:

1. Vanhanen T. The emergence of democracy. A comparative study of 119 states, 1850-1979. Helsinki: The Finnish Society of Sciences and Letters, 1984.
2. Vanhanen T. The process of democratization. A comparative study of 147 states, 1980-1988. New York: Crane Russak, 1990.
3. Vanhanen T. Structural imbalance as an explanation for the collapse of hegemonic regimes in Eastern Europe. Paper presented at the ECPR Joint Sessions of Workshops, 1991, March 22-28, University of Essex, England.
4. Vanhanen T. Institutaional strategies of democratization. Paper presented at the XVth World Congress of the International Political Science Association, 1991, July 21-25 Buenos Aires
5. Vanhanen T. The process of democratization. A comparative study of 147 states, 1980-1988. New York: Crane Russak, 1990, p. 48-51.
6. Strategies of Democratization / Ed. by Tatu Vanhanen, University of Tampere, Finland, Crane Russak, 1992, p. 23.
7. Vanhanen T. The process of democratization. A comparative study of 147 states, 1980-1988. New York: Crane Russak, 1990, p. 51-65.
8. Івid, p. 93.
9. Strategies of Democratization / Ed. by Tatu Vanhanen, University of Tampere, Finland, Crane Russak, 1992, p. 25.
10. Strategies of Democratization / Ed. by Tatu Vanhanen, University of Tampere, Finland, Crane Russak, 1992, p. 30-31.
11. Strategies of Democratization / Ed. by Tatu Vanhanen, University of Tampere, Finland, Crane Russak, 1992, p. 19.
12. Diamond L., Linz J., Lipset S. Eds. Politics in developing countries. Comparing experiences with democracy. Boulder and London: Lynne Rienner Publishers, 1990, p. 15.
13. Strategies of Democratization / Ed. by Tatu Vanhanen, University of Tampere, Finland, Crane Russak, 1992, p. 158.
14. Liu Binyan. China and the lessons of Eastern Europe // Journal of Democracy, 1991, № 2, p.3-11.
15. Rustow D.A. Transition to democracy: Toward a dynamic model. Comparative Politics, 1970, № 8(2), p. 337-364.


Джерело:
Балуцька Л., Романюк А. та ін. Перспективи політичної реформи в Україні у контексті президентських виборів 2010 року. – Львів: ЦПД, 2009. –  С.77-99.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Березень 2019 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

Останні публікації

ПАРТНЕРИ