Центр політичних досліджень

Матеріали конференції

 

 

ІДЕОЛОГІЧНЕ СТРУКТУРУВАННЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ТА ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЙ США: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

 

Максим Паламаренко

 

Досліджено роль ідеологічного чинника в політичній діяльності Демократичної і Республіканської партій США. Особлива увага зосереджена на  ґенезі ідеологічних течій та визначенні фракцій всередині партій, які формують ці течії.

Ключові слова: політичні партії, США, ідеологія, Демократична партія, Республіканська партія.

 

Діяльність американських владних інститутів постійно перебуває під пильним оком не лише зацікавлених вчених і дослідників, а й широкої світової громадськості, загалом. Це зумовлено тими важливими наслідками рішень, які вони ухвалюють. Оскільки і адміністрація, і уряд в США формуються значною мірою на партійній основі, то і процедури партійного будівництва та функціонування також є вивченими та описаними. Проте із світоглядних чинників, які є основою формування політичної та партійної систем США, дослідники часто ігнорують, або недооцінюють ідеологічний чинник. Це пояснюється суттєвою відмінністю структури американської політичної свідомості та форм її вияву від тієї, що була описана в дослідженнях класичних європейських моделей. Ускладнило ситуацію переважання в самих США протягом ХХ століття біхейвіористської теорії, та схильності пояснювати поведінку політичних суб’єктів на основі теорії раціонального вибору. Дослідники, які вивчали американську партійну систему, зокрема В. Кі,  Е. Б’юелл, У. Бернхем, Дж. Сандквіст, Дж. Сарторі, Г. Ашер, наголошували на чинниках, які стають основою ідеологічної поляризації американського суспільства, проте теорії, яка б виводила соціополітичні поділи в американському суспільстві на рівень самостійних ідеологій так і не виникло. Вважають, що до встановлення "нового курсу" президента Ф. Рузвельта в США існував ліберально-консервативний поділ. Ще А. де Токвіль описуючи в своїй праці систему управління Сполучених Штатів, відзначив антиномію ідеї централізації держави та свободи громадянського суспільства. Перша, на думку Токвіля, може забезпечити „належний порядок” та „суспільний спокій”, а друга – урухомлює глибинні сили суспільства, що пришвидшують його розвиток. Щоправда, слід зазначити, що до Другої світової війни чіткого партійного поділу за цими ідеологічними ознаками не було. Після прийняття „нового курсу” Ф. Рузвельта та соціал-реформістської „революції” в американському лібералізмі інституціоналізується сучасний ліво-правий поділ ідеологічних орієнтацій в США. Вважається, що Демократична партія сповідує ліберальну ідеологію, а Республіканська консервативну. Проте в трактуванні цих понять на американському ґрунті існують суттєві особливості.

На відміну від класичної континентальної  європейської традиції, де лібералами називають прихильників вільної ринкової економіки (так званий „манчестерський лібералізм”) та індивідуалізму, в США до середини ХХ ст. це поняття не поширилось. В Англії Ліберальна партія від часу появи лейбористів зайняла місце праворуч від Консервативної, проте на справжню ліву партію не перетворилась. Тож класичні європейські ліберали від початку були в правій ніші традиційного політичного спектру. Що стосується США, то термін „ліберал” тут не вживали на означення особливої політичної партії аж до створення у 1944 р. Ліберальної партії Нью-Йорку. Поняття „лібералізм” уживають в його сучасному значенні лише останніми роками правління адміністрації Ф. Рузвельта, коли відбулася модифікація класичного лібералізму. Він трансформувався в новий, чи соціальний лібералізм, що передбачав доповнення традиційних для нього принципів індивідуалізму, вільної конкуренції та вільного ринку, принципами державного регулювання економічної і соціальної сфер. Після 1945 р. лібералами в США стали називати всіх тих, хто дотримувався не лише ліберальних, але й лівих поглядів. Причиною цього було посилення впливу Комуністичної партії на профспілки та інтелігенцію протягом 1930-х років. У часи „холодної війни” лібералами називали себе представники лівих груп, найрізноманітнішої спрямованості, разом з радикалами та поміркованими соціалістами. На початку 1947 р. такі відомі ліберали як Елеонора Рузвельт, Губерт Хемфрі, Рейнголд Нібур, Артур М. Шлезінгер-молодший, на зустрічі у вашингтонському готелі „Уіллард” заснували групу „Американці за демократичні дії”, головним завданням якої було здійснення тиску на Демократичну партію, яка після смерті Ф. Рузвельта опинилася на межі розколу. На цій першій зустрічі економіст Джон Гелбрейт порадив їм (щоправда, марно) називатися „Ліберальним союзом”.

У 1950 – 1960-ті роки американські ліберали виступали майже за всі урядові соціальні програми, особливо у охороні здоров’я. Водночас вони були налаштовані антикомуністично та підтримували антирадянську зовнішню політику Сполучених Штатів. Відтоді „лібералами” в США називають ті групи, які в західноєвропейських країнах називалися „соціал-демократами” або „демократичними соціалістами”.

Справжнє піднесення лібералізму в США пов’язують з іменем президента Дж. Кеннеді, а також з адміністрацією Л. Джонсона. Їхня політика була продовженням лінії, спричиненої „новим курсом” Ф. Рузвельта. Не випадково, у своєму першому зверненні до Конгресу Л. Джонсон зазначив, що „збирається будувати таку країну, на яку покладав надії президент Рузвельт, в ім’я, якої працював президент Трумен, та заради якої загинув президент Кеннеді [5, с. 30]. Однак політика самого Л. Джонсона зазнала поразки через неможливість фінансування програм „Великого суспільства” та в’єтнамської війни. Президента критикували і „нові ліві” і ті, хто називав себе „консерваторами”. За цих обставин період домінування демократів тимчасово перервався.

Нова хвиля лібералізму прийшла у 1990-х роках і була пов’язана з адміністрацією В. Клінтона, яка обрала так званий „третій шлях”, суть якого полягала у використанні консервативних методів у здійснені ліберальної політики. Як відомо, демократ Білл Клінтон сприйняв консервативні ідеали та сповідував їх протягом всього періоду перебування при владі. Внаслідок цього в США почав трансформуватися та оновлюватися традиційний демократичний лібералізм, пов’язаний з іменами  Ф. Рузвельта, Г. Трумена, Дж. Кеннеді та Л. Джонсона, а саме суспільство еволюціонувало в консервативному напрямі.

Розв'язання кризи американського лібералізму – базова проблема сучасних лібералів від Демократичної партії. Наразі технологічний вихід поєднання ліберальних цілей та ринкових шляхів їх досягнення продемонстрував президент В. Клінтон, проте його методи так і не стали основою нової ідеології. Тож на початку ХХІ ст. американський лібералізм опинився в глибокій кризі, єдиного шляху розв'язання якої ідеологи Демократичної партії не спромоглися знайти.

Консервативну частину Республіканської партії США утворює ціла низка ідеологічних рухів та фракцій, що сформувались в другій половині ХХ ст. Їх умовно можна поділити на три основних напрями: традиціоналізм, економічний консерватизм та неоконсерватизм. В США ніколи не було аналогу європейського класичного консерватизму, внаслідок відсутності феодальних відносин, однак елементи класичної консервативної ідеології були імпортовані у Новий Світ з Великобританії і збереглися в Америці після завоювання незалежності. Спочатку вони становили основу політичних і філософських поглядів південної плантаторсько-рабовласницької аристократії. Згодом, від кінця ХІХ ст. до цих ідей звернулися ті соціальні групи, які виявились не готовими сприймати процеси індустріалізації та монополізації в американській економіці. Повернення до минулого для них означало відновлення епохи соціальної стабільності й спокою. У 30–40-х роках ХХ ст. та у післявоєнний період на основі традиційних консервативних ідей сформувався різновид  консервативної ідеології – „традиціоналізм”. У політиці традиціоналісти виступають за невтручання держави у ринкові відносини, проте на перший план вони ставлять морально-релігійні проблеми. Тому традиціоналізм частіше пов’язують не стільки з економічним, скільки з соціальним консерватизмом, гаслом якого є „закон і порядок”. Останніми роками традиціоналістські гасла є у програмах таких правофундаменталістських організацій, як „Моральна більшість”, „Християнський голос” та ін. [4, c. 8].

Інший напрямок формування ідеології американського консерватизму пов’язаний з еволюцією класичного лібералізму в період переходу до державного регулювання економіки, коли ідея „вільного ринку” набуває консервативної функції і яку використовують представники великого бізнесу для захисту від законодавчого регулювання його діяльності. Як реакція на реформи „нового курсу” та подальші наміри створити суспільство „загального благоденства” в США поширюється інший різновид консервативної ідеології – „лібертаризм”, що відображає інтереси широких кіл підприємців, не пов’язаних з державним сектором. Лібертаристи закликають до різкого скорочення, а в подальшому і повної ліквідації державного втручання в економічну та соціальну сфери, тобто відносяться до прихильників економічного консерватизму. Прихід лібертаристів до влади у США пов’язують з правлінням адміністрації Рейгана.

Третій різновид ідеології американського консерватизму в межах Республіканської партії виник як реакція на кризу форм кейнсіанської моделі регулювання економіки які домінували до 70-х років ХХ ст. Прихильники так званого неоконсерватизму, на відміну від традиціоналістів та лібертаристів, в принципі визнають потребу втручання держави в економіку та виконання нею низки соціальних функцій, проте вони вимагають обмежити це втручання та збільшити роль ринкових механізмів. Крім того, неоконсерватори виступають за обмеження низки „надмірних” демократичних свобод [4, c. 9]. Важливим у програмі неоконсерваторів є зовнішньополітичний елемент: вони виступають за встановлення абсолютної військової першості США. Неоконсерватори, які також прийшли до влади з адміністрацією Рейгана, вагомо вплинули на зовнішню політику Дж. Буша-молодшого.

У сучасному політичному житті Америки ні традиціоналізм, ні лібертаризм, ні неоконсерватизм не функціонують у своїй ідеологічній „чистоті”. Політичні платформи та програми консервативних рухів і організацій, як і погляди окремих політичних діячів правого крила – це набір різноманітних ідей, взятих з різних джерел, що часто суперечать одне одному. Тому єдність консервативного блоку, на  який спирається і сучасна адміністрація, постійно порушується не лише політичними суперечками, а й ідеологічними конфліктами. Отже, зсув праворуч пануючих кіл США визначається впливом різноманітних, а часто і різновекторних тенденцій і чинників.

Природа сьогоднішніх консервативних тенденцій багато в чому є продовженням правоконсервативної активізації 80-х років ХХ ст. Ці зміни відбулися внаслідок діяльності різноманітних консервативних політичних угруповань та „мозкових центрів” правої орієнтації, апогей діяльності яких  припав на кінець 1970-х років. Саме із співробітників цих центрів і дослідницьких організацій вийшла найбільша кількість радників, що готували й проводили виборчу кампанію Р. Рейгана, а потім отримали високі посади у республіканській адміністрації.

Адміністрацію Буша-молодшого вважають найбільш заідеологізованою з часів Р. Рейгана. Французький соціолог Р. Арон визначив курс останнього, як „ідеологію у пошуках політики”, маючи на увазі заклики про рішуче поширення ідей та ідеалів США за кордоном. Нові консерватори постійно закликають до ідеалів „американізму”, однак, на відміну від лібералів, які наголошують на моральному „виправленні” людства, вони бачать свій ідеал у минулому.

Попри широку різноманітність консервативної ідеології та консервативного руху, традиційно в Республіканській партії два останні десятиліття домінує фракція неоконсерваторів, а у Демократичній – традиціоналісти південних штатів. Перевага цих рухів передусім пов’язана з електоральними вподобаннями, перевага ідеологій – з особливостями історичного та політичного розвитку США.

 

________________________

 

1.           Бьюэлл Э. Архаичны, но адаптативны. О политических партиях США// Политические исследования.  – 1996. –  № 1-2.

2.           Гарбузов В. Н. Философия «сострадательного консерватизма» // США–Канада. – 2002. – № 3.

3.           Кортунова Е. Я. Даричев А. Н. Платформа или программа: из опыта американских партий//США–Канада. – 1993. – №1.

4.           США: консервативная волна. – М.: Прогресс, 1984.

5.           Encyclopedya of the American Left. – Chicago, 1992.

IDEOLOGICAL STRUCTURING OF THE REPUBLICAN AND THE DEMOCRATIC PARTIES OF THE USA: COMPARATIVE ANALYSIS

 

Maksym Palamarenko

 

The article is dedicated to the determination of the role of the ideological factor in political activity of the Democratic and the Republican parties of the USA. Particular attention is paid to genesis of the ideologies and determination of factions inside both parties.

Keywords: political parties, USA, ideology, Democratic party, Republican party.

 

 

Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції  (Львів, 10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. -  308 с.