Центр політичних досліджень

Матеріали конференції

 

 

„НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ” В КОНТЕКСТІ РАДЯНСЬКОЇ МОДЕЛІ ІМПЕРІАЛІЗМУ

 

Наталія Шипка

 

Досліджуємо взаємозв’язок імперії та націоналізму, зокрема, проаналізовано імперський вплив на розвиток процесів формування націй. Розкрито суть радянської політики «імперії позитивної дії» щодо етнічних груп.

Ключові слова: націоналізм, імперіалізм, нація, радянська політика, етнічна група.

 

Останнім часом західні науковці дедалі активніше цікавляться місцем і роллю національного питання в імперії та імперіалізмом загалом. Цьому сприяли кілька обставин, передусім крах Радянської імперії, переоцінка феномена національної держави загалом, яка в свою чергу була викликана процесами світової глобалізації, регіоналізації і конфедералізації. Національна держава сьогодні вже не залишається єдиною можливою альтернативою імперії, а остання в свою чергу, вже не сприймається через призму антиколоніальної боротьби пригнічених народів.

Більшість західних істориків досліджують взаємозв’язок імперії і націоналізму. Дослідники, зокрема, аналізують, як імперський контекст впливав на розвиток процесів формування націй. Російський історик А. Міллер у праці «Империя Романовых и национализм» спростовує тезу про етноцентризм великоросійських державницьких традицій, натомість вказує на етнічний чинник у здійсненні влади в російській імперії. А. Міллер аналізує російську імперію як поліетнічну структуру, в центрі якої з’являються етнокультурні, етноконфесійні, міжнаціональні відносини та аспекти економічної, адміністративної взаємодії. Учений зазначає, що «проста логіка самозбереження, підказує імперській владі, що не слід провокувати незадоволення місцевого населення, застосовуючи пригнічення та репресії без спеціальних на це причин» [4, с. 30]. Місцеве населення аналізується не лише як об’єкт впливу влади, але і як самостійний актор у здійсненні влади.

Етнічна та релігійна належність стають вагомим чинником у боротьбі за політичну владу. Вже наприкінці ХІХ століття російський Генеральний штаб починає складати етнічні карти можливих театрів бойових дій, передусім західних околиць та прикордонних областей Австро-Угорщини та Німеччини. Під час Першої світової війни, коли „неправильна” національна та релігійна належність могла стати сама собою достатньою причиною для репресій, експропріацій, депортацій, в таких умовах значущість етнічних чинників у свідомості людей радикально посилювалось [4, с. 172]. Такі імперії, як Австро-Угорщина, Німеччина, які загалом доволі стримано розігрували етнічну карту в суперництві одна з одною, в ході Першої світової війни на повну силу використовували «етнічну зброю», яка виявилась досить сильною. Можна сказати, що лавиноподібний ріст націоналізму багато в чому був наслідком тотальної війни загалом та нової політики імперій в суперництві одна з одною, зокрема. А. Міллер приходить до висновку, що крах російського імперського національного проекту, який передбачав культурну асиміляцію українського етносу, пояснювався не стільки силою спротиву українського національного руху, скільки слабкістю та непослідовною політикою імперської адміністрації.

Отже, можна зробити висновок, що сам собою етнічний чинник і націоналізм, зокрема, не є визначальним у розпалюванні конфліктів, розпаді багатонаціональних держав, а лише інструментом для перерозподілу влади у вмілих руках політиків. З крахом європейських імперій після Першої світової війни, національними революціями у Центрально-Східній Європі природа всіх етнічних проблем радикально змінюється.

Американський політолог Т. Мартін зосереджує увагу принциповій новизні в підході  більшовиків до національної проблематики у порівнянні з політикою імперії Романових. Науковець виокремлює ключові ідеологічні передумови, що лежали в основі ранньої радянської національної політики 20-х років ХХ ст.: по-перше, головним лейб мотивом радянської влади в «національному питанні» було певною мірою задоволення вимог націоналізму, задля розколу надкласової єдності національних рухів, нейтралізації привабливості національних лозунгів, що в свою чергу мало створити кращі умови для виявлення класових суперечностей та сприйняття більшовицької ідеології, при цьому національні антагонізми мали зникнути самі собою; по-друге, Т. Мартін відзначає модерністську концепцію більшовиків, за якою нації виникають в період капіталістичного розвитку і є історично перехідним явищем. Національну свідомість більшовики вважали неминучою фазою розвитку суспільства, яку всі народи повинні подолати на шляху до інтернаціоналізму. А майбутнє злиття націй можливе лише через повне звільнення пригнічених народів. Досвід Австро-Угорщини, так само як і сила національних рухів після краху Російської імперії, впевнювали їх у тому, що національна консолідація неминуча і при соціалізмі; по-третє, передумовою більшовицького підходу стало переконання, що націоналізм неросійських народів зумовлений передусім реакцією на пригнічення царським режимом і недовірою до великорусів. Звідси теза про більшу небезпеку «великоросійського шовінізму» порівнянно з націоналізмом пригнічених народів; по-четверте, важливим чинником у плануванні радянської національної політики був її зв'язок із зовнішньої політикою. Заохочувальна політика стосовно етнічних груп, розділених західним кордоном Радянського союзу, повинна схилити на бік СРСР їхніх співвітчизників за кордоном та збільшити можливість Москви впливати на західних сусідів.

Саме таку політику Радянського Союзу щодо національностей Т. Мартін називає політикою «імперії позитивної дії» (affirmative action), тобто позитивною дискримінацією, яка застосовувалась до колись пригнічених народів» [2, с. 55]. Активно впроваджувалась політика „коренізації”, завдяки якій систематично зростала частка місцевих мешканців у республіканських партійних та урядових апаратах. Отже, більшовики, по суті, захопили лідерство у розв’язанні національних завдань, характерних для всіх типів національних рухів. Вони створювали національні еліти там, де їх не було або вони були слабкі. Вони поширювали та підтримували в масах різні форми національної культури та ідентичності там, де це завдання було нагальним. Вони сприяли територіалізації етнічності та створювали національні утворення на різних рівнях. Ця політика заперечувала нейтральність стосовно національних питань, яка була принципом більшовиків перед революцією та робила акцент саме на «позитивній дії» аж до однозначної ворожості, навіть до добровільної асиміляції. Більшовики спробували підмінити донаціональний устрій царської імперії постнаціональним, пролетарсько-інтернаціоналістським і перескочити через фазу національної держави.

«Політика позитивної дії або позитивної дискримінації» неросійських народів, беззаперечно вела до пригнічення інтересів російського населення. Т. Мартін вважає, що «позитивна дискримінація» взагалі була однією з ключових рис радянської політики, адже поряд з національною сферою, компенсуючі привілеї широко застосовували за класовим і, менше − за гендерними ознаками. «Імперія позитивної дії» − це спроба тлумачити Радянським Союзом як новий тип політичної організації. Централізована держава, котра використовувала крайні форми насильства та прагнула до втручання у всі сфери суспільного життя, формально була структурована як федерація незалежних націй. Вона виникла як спадкоємиця Російської імперії, знову завоювала більшість околиць, що належали імперії, проте згодом розпочала політику укріплення неросійських націй та їх будівництва навіть там, де вони практично зникли.

В умовах позитивної дискримінації національна належність ставала одним з найважливіших елементів індивідуального капіталу, котрий міг полегшити здобуття освіти та інших ресурсів. Політика «позитивної дії» давала суперечливі результати та не давала собі ради зі своїм головним завданням політичною − нейтралізацією націоналізму. Насправді ця політика сприяла максимальній мобілізації етнічності та загостренню національного питання. Як наслідок, з початком індустріалізації та колективізації саме в національних районах загострились суперечності і конфлікти. Всюди, де створювались національні адміністративні одиниці, неминуче відбувалась мобілізація тих етнічних груп, які фактично перетворювались на національні меншини. Процес проведення національних кордонів закономірно загострив національні невдоволення. Консолідація націй і поширення національних ідеологій суперечили очікуванням центру, що очікував ліквідації національних елементів, стало зрозумілим, що національні еліти не вдовольнятимуться формальною рівністю на якийсь час культурними і мовними правами, а висуватимуть політичні вимоги.

Як зазначає німецький дослідник А. Каппелер, політика “коренізації”, чи то “позитивної дії”, мала радикальний вплив: а) широкі верстви неросіян привернулись до революції та партії або ж вони були нейтралізовані; б) істотно пришвидшилось творення націй з великих етнічних груп, а подекуди був покладений початок творенню менших етносів; в) українці сконсолідувались як нація, утворилась численна україномовна еліта, українська мова майже повністю запанувала в школах та установах [1, с. 285].

Наприкінці 1920-х років у Радянському Союзі відбувся поворот від прагматично-гнучкої до репресивної національної політики. Колишні пріоритети мовної та кадрової коренізації поступились місцевим культурам. Головним гаслом стало “братерство народів СРСР”, російську культуру реабілітували, росіяни стали „першими серед рівних” у „дружній сім’ї радянських народів”, а російська мова повинна була стати „другою рідною мовою” всіх народів Радянського Союзу. Тепер лише численні етнічні групи в місцях свого компактного проживання користувались правом зберігати свою етнічну ідентичність. Із загостренням міжнародної обстановки, зовнішня політика СРСР ставала більш ізоляційною та оборонною, відбувались масові репресії у прикордонних районах, чистки етнічно ненадійних елементів. Репресії передусім стосувались буржуазних націоналістів – національної еліти та місцевих політичних лідерів, які “попали під їхній вплив”. Головною метою таких репресій було насамперед запобігання виникненню претензій в національних еліт на політичне лідерство та одержання ними влади.

Отже, у тоталітарному радянському суспільстві меншина могла розраховувати лише на задоволення свого права на освіту, захист культурних інтересів спільноти. Правова політика Радянського Союзу щодо національних меншин відбувалась під гаслом так званого "зближення націй", тож будь-яка самостійна політична діяльність чи створення будь-якої громадської організації етнічної спільноти були не можливі.

Програма партії, ухвалена ХХІІ з'їздом КПРС 1962 року, проголосила перспективу зникнення національних меншин, бо “розгорнуте комуністичне будівництво означає новий етап у розвитку національних відносин у СРСР, що характеризується зближенням націй і досягненням їх повної єдності” [5, с. 282]. Це положення конкретизувала Всесоюзна нарада "Розвиток національних стосунків за умов переходу від соціалізму до комунізму", що відбулася наприкінці 1963 р. у м. Фрунзе (Киргизька РСР). Її резолюція визначила термін як “  такий процес, коли ...підготовлюються умови подолання всього того, що відрізняє одну націю від іншої, і формуються їх спільні риси в усіх сферах матеріального і духовного життя” [5, с. 39] Хоча Програма КПРС дозволяла “забезпечувати і надалі вільний розвиток мов народів СРСР, повну свободу для кожного громадянина СРСР розмовляти, виховувати і навчати своїх дітей будь-якою мовою, не допускати ніяких привілеїв, обмежень або примусу у вживанні тих чи інших мов. В умовах братерської дружби і взаємного довіря народів національної мови розвиваються на основі рівноправності і взаємозбагачення” [5, с. 281].

Національні меншини реалізовували своє конституційне право на освіту та інші культурні надбання. Надання незначних, окремих поступок національним меншинам було зумовлено існуванням ідеологічного протистояння з капіталістичними країнами. Особливу увагу зосереджували на меншинах, що мали державність за межами УРСР, саме до них пропонувалось продовжити ідейне перевиховання у радянському дусі.

 

________________________

 

1.          Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер.з нім. – Львів: Вид– во Українського Католицького Університету, 2005. – 360 с.

2.          Мартин Т. Империя позитивного действия: Советский Союз как высшая форма империализма? // Ab Imperio. – 2002. – №2. – С. 55 – 87.

3.          Мельник І. А. Міжнаціональні відносини: радянський експеримент та історичні реалії. – К.: Либідь, 2006. – 468 с.

4.          Міллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – 248 с.

5.          Програма КПРС, прийнята ХХІІ з'їздом КПРС. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1964. – С. 282.

6.           

 

„NATIONAL QUESTION” IN THE CONTEXT OF IMPERIALISM SOVIET MODEL

Natalija Shypka

Intercoupling empire and nationalism are explored; in particular, imperial influence upon development of process formation nations is analyzed. Essence of soviet policy «empire affirmative action» for ethnic group is solved.

Key words: nationalism, imperialism, nation, soviet policy, and ethnic group.

 

 

Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції  (Львів, 10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. -  308 с.