Політична наука в Україні / Сайт Центру політичних досліджень (Львів)

Виборчий процес-2006  в Україні: політико-правові аспекти та регіональні особливості / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С. – Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2006. – 202 с.

 

 

Авторизований переклад і висновки Юрія Шведи, доцента Львівського національного університету мені Івана Франка

 

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ:

ДВА КРОКИ ВПЕРЕД, А ДАЛІ…?

 

У своїй знаменитій праці “Третя хвиля демократизації” (Huntington S.P. The Third Wave. Democratization in the Late Twentieth Century, Norman Oklahoma, 1991, Oklahoma University Press), він зазначав, що незважаючи на невідворотний поступ світу до демократії, відбувається він не прямолінійно, а своєрідними хвилями - коли на зміну хвилі демократизації приходить хвиля відступу від демократії. Думаю, що чергове знайомство з окремими положеннями роботи визнаного дослідника процесів демократизації С.Хантінгтона дасть змогу чіткіше розібратись у тому, що відбувається в Україні після парламентських виборів, оцінити заяви деяких політичних сил про перемогу сил контрреволюції і навіть про кінець демократії в Україні.

 

Значення демократії

 

Поняття демократії, як форми правління, сягає часів давньогрецьких філософів. Його сучасне розуміння бере свій початок з кінця XVIII ст. - часу революційних змін, які потрясали західні суспільства. До половини ХХ ст. предметом суперечок було три основні підходи до розуміння суті демократії. Демократію визначали в категоріях джерел та цілей влади, а також процедур, які застосовуються при правлінні .

Коли демократія визначається у категоріях джерел та цілей влади, проблемою стають різного роду двозначності, що при цьому виникають, а тому в даній роботі використовується процедурне визначення демократії. В недемократичних політичних системах люди стають лідерами завдяки походженню, випадку, багатству, перемозі, кооптації, призначенню чи завдяки екзаменам. Центральною процедурою в демократії є вибір провідників, людьми, якими будуть управляти. Йозеф Шумпетер  у 1942 р. представив найістотніший виклад такого розуміння демократії. У своїй праці “Капіталізм. Соціалізм. Демократія” він показав недосконалість так званої “класичної теорії демократії”, яка визначала демократію в категоріях ”волі народу” (джерела), а також “загального добра” (цілі). Відмовившись від такого визначення демократії, Шумпетер представив те, що сам окреслив як “інша теорія демократії”. “Демократичний метод,- писав він,- є тим інституційним механізмом прийняття політичних рішень, в якому одиниці отримують силу прийняття рішень через конкурентну боротьбу за голоси виборців” (Schumpeter J.A. Kapitalism. Socialism. Democracy, London-Boston, 1987, Unvin Paperbacks, p.336-337). Протягом певного часу після II світової війни поміж прихильниками та противниками класичного розуміння демократії тривали ще суперечки, однак зростало число послідовників Шумпетера - прихильників процедурного визначення демократії. В 70-х рр. дана суперечка була вирішена остаточно - Шумпетер переміг! Теоретики щораз більшою мірою звертали увагу на різницю між, з однієї сторони, утопічними, ідеалістичними, а з іншої - емпіричними, описовими, інституційними та процедурними визначеннями демократії. Зазначалося, що лише ці останні визначення піддавались аналітичним узагальненням, завдяки яким поняття демократії ставало зрозумілим та доступним для аналізу. Широкі дискусії навколо поняття демократії в нормативних категоріях - принаймні в американській науці - також не прижились, і поступилися місцем з’ясуванню природи демократичних інститутів, способів їх функціонування та причин, завдяки яким вони розвиваються і занепадають. Домінуючою тенденцією була спроба представити демократію менш романтично, а більш раціонально.

Відповідно до підходу Шумпетера дана робота окреслює політичні системи ХХ ст. як демократії такою мірою, якою їх представники обираються на основі рівних, чесних і періодичних виборів, під час яких кандидати вільно конкурують за голоси виборців і в яких має право приймати участь практично все доросле населення. Так визначена демократія має два виміри - боротьбу і участь - які Роберт Даль визначав як ключові поняття у своїй реалістичній демократії чи поліархії. Включає також вона існування громадянських і політичних свобод - слова, друку, зборів і організацій, які є необхідними для здійснення політичних дебатів і виборчої кампанії.

Це процедурне визначення демократії стосується цілого ряду індикаторів, які згруповані відповідно до двох вимірів Даля - що й уможливлює оцінку ступеню демократичності політичних систем. Наприклад, тою мірою якою системи відмовляють частині суспільства у виборчих правах, як це робила політична система Південної Африки стосовно 70% темношкірого населення, чи Швейцарія стосовно 50% виборців, які були жінками, чи США стосовно 10%, які були чорношкірими мешканцями південних штатів - такою мірою вони є недемократичними. Тією ж мірою системи є настільки недемократичними наскільки вони не допускають опозиції до виборів, чи в якій опозиція є обмежена чи переслідувана чи в якій опозиційні газети зазнають цензури чи закриваються, чи маніпулюється голосами чи фальшується на виборах. В кожному суспільстві довготривала неучасть головної опозиційної партії обов’язково породжує питання, яке стосується забезпеченого системою рівня конкуренції. Вкінці 70-х рр. такі критерії демократії як вільні та чесні вибори стали більш вживаними завдяки ширшій практиці застосування міжнародних спостерігачів на виборах. З 1990 р. застосовується норма, завдяки якій перші вибори в державі, що переходить до демократії визнаються правомочними тільки тоді, коли вони моніторились однією чи більше групами компетентних і незалежних спостерігачів, які згодом підтверджували, що вибори витримували хоча б мінімальні стандарти чесності та рівності.

Процедурний підхід до демократії узгоджується з раціональним розумінням даного терміну. Всі знаємо, що військові перевороти, цензура, фальшування на виборах, застосування примусу щодо опозиції, арешти політичних противників та заборона політичних зборів не узгоджуються з нормами демократії. Знаємо також, що політичні спостерігачі здатні порівняти процедурні умови демократії з існуючими політичними системами світу, складаючи списки держав, які організовані демократично, недемократично або такі, що містяться десь посередині. Знаємо також всі, що можемо здійснювати оцінку, в який спосіб змінюється урядування з плином часу, і що мало б хто не погодився, що Аргентина, Бразилія та Уругвай були державами більш демократичними в 1986 р. ніж у 1976 р. Політичні системи ніколи не піддаються ідеальній класифікації - повинні ми погодитись з існуванням неоднозначних, граничних і змішаних випадків. Історично система Гоміньдану на Тайвані, для прикладу, містить у собі елементи авторитаризму, демократії та тоталітаризму. Уряди, які мають демократичне коріння можуть відійти від демократії, знищити чи гостро обмежити демократичні процедури, як це мало місце, скажімо в Кореї чи Туреччині вкінці 50-х рр. чи на Філіппінах в 1972 р. Попри всі ці проблеми класифікація систем в категоріях ступеню існування процедурної демократії видається винятково важливою.

Якщо сучасні вибори найвищих представників влади становлять суть демократії, то критичним пунктом в процесі демократизації буде зміна керівництва, яке не походить з вільних, відкритих та рівних виборів, власне такими керівниками. Формування процесу демократизації є процесом тривалим і складним. Охоплює він занепад авторитарної системи, появу демократичної системи, а далі її консолідацію. На противагу цьому  лібералізація становить лише часткове відкриття авторитарної системи, що однак не гарантує вільних виборів керівників. Авторитарне правління в процесі лібералізації може звільнити політичних в’язнів, розпочати публічне обговорення деяких суспільних проблем, пом’якшити цензуру, запроваджувати вибори на посади, що не пов’язані з реальною владою, дозволити створення певних елементів громадянського суспільства, чи здійснювати інші кроки в напрямку демократії, не піддаючи вищих представників влади випробуванню правдивими виборами. Лібералізація може, але не мусить вести до демократизації.

Слід також звернути увагу на ще декілька важливих положень, які стосуються визначення демократії.

По-перше, визначення демократії в категоріях виборів є визначенням мінімальним в тому розумінні, що для деяких людей демократія повинна мати більш вагомий вислід. “Правдива демократія” означає для них liberte, egalite, fraternite, обов’язковий контроль громадян над політикою, відповідальне правління, толерантність і відкритість в політиці, яка спирається на раціональні дискусії стосовно найважливіших проблем, стосовно влади та інших суспільних проблем. Є це позитивними цінностями і можна, якщо цього прагнути, так і визначати демократію. Коли ми так робимо то підносимо ці проблеми вище джерел та цілей демократії. Дані аксіоматичні норми не приводять до глибокого аналізу. Відкриті, вільні та рівні вибори є суттю демократії, умовою sine qua non. Уряди, що виникли на основі виборів можуть бути неефективними, корумпованими, невідповідальними, контрольованими різними групами інтересів та нездатними до запровадження політики, необхідної для суспільного блага. Риси ці можуть характеризувати дані уряди як небажані, але вони не роблять їх недемократичними. Демократія є однією з публічних переваг, однак не єдиною, а відношення демократії до інших публічних переваг і недоліків можна пізнати виключно тоді, коли демократія є виразно виокремлена від інших політичних систем.

По-друге - можна прийняти ситуацію, коли суспільство обирає своїх політичних провідників демократичними методами, однак вони не мають справжньої влади. Можуть вони бути просто маріонетками в руках інших груп. Настільки, наскільки представники певних політичних середовищ не є виборними шляхом правдивих виборів, політична система залишається недемократичною. В самому понятті демократії implicite притаманне обмеження влади. В демократіях, базованих на виборах, керівники не володіють абсолютною владою. Ділиться ця влада з іншими соціальними групами. Щоби тоді, коли дійде до ситуації, в якій влада, що сформована на основі виборів, стала б єдиною перешкодою для недемократичної групи, яка бажає більшої влади - то така політична система не може вважатися демократичною. Можна поставити питання про те чи уряди, які формувалися на основі виборів в Японії вкінці 20-х рр. чи в Гватемалі вкінці 70-х рр. не були настільки підконтрольними армії, щоб не бути справді демократичними? Легко однак критикам урядів - як справа так і зліва- стверджувати, що функціонери, які прийшли в результаті виборів є лише інструментом в руках якоїсь іншої групи і здійснюють владу виключно з дозволу і в рамках певних обмежень з їх сторони. Такі звинувачення лунають досить часто і почасти вони є справедливими. Не повинні вони однак трактуватися як правдиві, допоки не будуть реально підтверджені. Не є це просто, але й не є неможливо.

Третя проблема стосується стабільності демократичної політичної системи. До визначення демократії можна застосувати поняття стабільності чи інституалізації. Стабільність складає центральний вимір в аналізі кожної політичної системи. Політична система може бути однак менш чи більш демократичною або ж менш чи більш стабільною. Системи, які класифікуються як рівною мірою демократичні можуть однак суттєво відрізнятися з погляду їх стабільності. Наприклад у відповідності з дослідженнями стану свободи у світі проведеними Домом Свободи у 1984 р. Нова Зеландія та Нігерія були віднесені до “вільних” держав. У момент здійснення даних досліджень можливо, що свобода існувала в обох цих державах, однак у одній з них вона була організована менш стабільно: і як результат військовий переворот напочатку 1984 р. завершив період демократії в Нігерії. Демократичні та недемократичні системи можуть виникати, однак вони можуть або продовжувати існувати або ні. Стабільність системи є чимось іншим від її природи.

По-четверте - маємо також справу з проблемою чи слід демократію чи її відсутність трактувати як перехідну чи постійну змінну. Ряд дослідників надають перевагу другому підходу, встановлюючи міру демократії на основі таких показників як чесність виборів, толерантність стосовно політичних партій, свобода преси та інших критеріїв. Такий підхід застосовується для певних цілей, таких як ідентифікація відмінностей в рівнях демократичності країн (США, Швеція, Франція, Японія), які за звичною класифікацією відносилися б до однієї групи демократичних держав, або для виявлення ступеню авторитаризму в недемократичних державах. Пов’язано це однак з багатьма проблемами, насамперед такими як важливість застосовуваних для аналізу відповідних чітких критеріїв. Перший підхід краще слугує теперішньому опрацюванню, що займається переходом від недемократичної до демократичної системи. В даній роботі демократія трактується як перехідна змінна (пам’ятаючи про те, що існують й проміжні приклади: Греція 1915-1936, Тайланд 1980-, Сенегал 1974-, які можна визначити як “напівдемократії). В даній праці демократія визначається за допомогою одного, принципово важливого критерію. Навіть тоді, коли дослідники застосовують дещо відмінні критерії, то їх оцінки того, які політичні системи є демократичними, а які ні, залишаються значною мірою подібними.

По-п’яте - у недемократичних системах немає місця на виборчу конкуренцію і широку участь виборців. Окрім цих двох негативних рис авторитарні системи не мають нічого спільного між собою. Ця категорія охоплює абсолютні монархії, бюрократичні імперії, олігархії, аристократії, режими з конституційним обмеженням виборчих прав, деспотичні системи, фашистські та комуністичні режими, військові диктатури, а також інші типи авторитарного урядування. Деякі з цих форм були поширеними в попередні історичні періоди, деякі навпаки є сучасними формами. Стосується це особливо тоталітарних систем, які з’явилися в ХХ ст. після розгортання процесів демократизації, і які намагаються мобілізувати своїх громадян на службу даному режиму. Суспільні науки виробили суттєві показники відмінностей між новітніми і традиційними авторитарними системами. Тоталітарні системи характеризуються: однопартійністю загалом і одним керівником, всеохоплюючим апаратом служб безпеки, досконало розвиненою ідеологією, яка змальовує ідеальне суспільство, яке тоталітарний рух має на меті досягнути, урядовою опікою і контролем над ЗМІ та всіма (або більшістю) громадських та господарських організацій. Характерними рисами традиційних авторитарних систем є: одноособовий лідер або невелика група провідників, відсутність партії або ж вона надто слабка, відсутність можливості широкої мобілізації мас, специфічна “ментальність” та брак ідеології, обмежений уряд, “обмежений і без політичної відповідальності політичний плюралізм”, а також відсутність спроб зміни суспільства та природи людини. Це розмежування тоталітаризму та авторитаризму є ключовим для розуміння політики ХХ ст. Щоб уникнути семантичної плутанини поняття авторитарний застосовується до всіх недемократичних систем. Особливі форми недемократичних чи авторитарних систем визначаються як однопартійні системи, тоталітарні, особисті диктатури, військові режими і тому подібне.

  

Хвилі демократизації

  

 Політичні системи з рисами демократії не відносяться виключно до сучасності. В багатьох місцях світу протягом цілого століття обирають вождів племен, а в деяких регіонах демократичні політичні інститути існують з давніх часів на рівні селищ. Поняття демократії було також відоме у країнах стародавнього світу. Демократія греків та римлян однак виключала з політичного життя жінок, полонених, а часто також й інші категорії людей, наприклад іноземців. Сфери в яких керівництво було відповідальне перед навіть такою обмеженою групою громадян, були часто незначними.

Сучасна демократія не є звичайною демократією села, племені чи поліса - є вона демократією національної держави і її виникнення пов’язане з появою національних держав. Перші кроки в напрямку демократії мали місце на Заході в І пол. XVIII ст. Демократичні ідеї та рухи відіграли важливу, хоча й не вирішальну роль, в англійській революції. Fundamental Orders of Connecticut прийнятий мешканцями Гарварду і сусідніх містечок 14 січня 1638 р. становив “першу писану конституцію сучасної демократії”. На жаль, за понад сто років від 1660 р. уряди ставали чим раз більш закритими і менш репрезентативними. Наближалась аристократична та олігархічна реставрація. В 1750 р. в цілому західному світі не існувало жодної демократичної інституції на загальнодержавному рівні. В 1900 р. такі інституції існували вже в багатьох державах. З кінцем ХХ ст. демократичні інститути існували в значно більшій кількості держав. З’являються вони у відповідні історичні періоди - т.зв. хвилі демократизації.

 Хвилею демократизації є група змін, які відбуваються у визначений час і трансформують політичні системи з недемократичних у демократичні й які мають вагоміший вплив на систему ніж зміни, що впливають на неї в той же час, але у протилежному напрямку. Хвиля демократизації охоплює також лібералізацію або часткову демократизацію в політичних системах, які не трансформуються у демократичні. В сучасному світі мало місце три хвилі демократизації. Кожна хвиля стосувалася відносно невеликої групи держав хоча в час її існування також мали місце системні зміни в напрямку протилежному демократизації. Не всі переходи до демократії відбувалися в рамках цих зазначених хвиль. Історія є невпорядкованою, а політичні зміни не вкладаються самі у наперед визначені вченими... історичні шухлядки. Історія не є також прямолінійною. Після перших двох хвиль демократизації наступали хвилі відступу від демократії, в рамках яких певні держави (хоча й не всі), які перед тим переходили до демократії, знову відновлювали авторитарні форми правління. Докладно визначити моменти, в які саме відбувалися якісні зміни системи доволі складно. Так само складно однозначно визначити точні дати хвиль демократизації чи відступу від неї. Часто однак ця невизначеність не є антагоністичною, а тому періоди появи хвиль системних змін можна окреслити наступним чином:

  Перша, довга хвиля демократизації - 1828-1926 рр.

  Перша хвиля відступу від демократії - 1922-1942 рр.

  Друга коротка хвиля демократизації - 1943-1962 рр.

  Друга хвиля відступу від демократії - 1958-1975 рр.

  Третя хвиля демократизації - 1974 - . 

  Загалом рух в напрямку демократії мав глобальний характер. Протягом 15 років хвилі демократизації пройшла через південну Європу, Латинську Америку і Азію а потім поширилася на диктатури комуністичного блоку. В 1974 р. вісім з десяти держав Латинської Америки мали недемократичне правління. В 1990 р. дев’ять з них мали уряди, які походили з демократичних виборів. Згідно з оцінками Дому Свободи в 1973 р. 32% населення світу жило у вільних державах; в 1976 р. в результаті запровадження виняткового стану в Індії, відсоток цей знизився до 20%. В 1990 р. близько 39% населення жило у вільних державах.

Хвилі демократизації, як і хвилі  відступу від демократії, можна зобразити у вигляді циклу “два кроки вперед - один крок назад”. Донині кожна хвиля відступу від демократії руйнувала частково, а не всі демократичні зміни попередньої хвилі демократизації. Остання колонка приведеної нижче таблиці вказує менш оптимістичні прогнози для демократії. 

 

Демократизація в сучасному світі

 

Рік

Чисельність демократичних держав

Чисельність недемократичних держав

Загальна чисельність держав

Відсоток демократичних держав

1922

29

35

64

45,3

1942

12

49

61

19,7

1962

36

75

111

32,4

1973

30

92

122

24,6

1990

58

71

129

45,0

 

Держави існують в різних формах і розмірах, а після ІІ світової війни чисельність незалежних держав подвоїлась. Пропорція демократичних держав у світі залишається достатньо сталою. У найвищих пунктах двох хвиль відступу від демократії становила вона 19,7 і 24,6% держав світу. Поміж двох хвиль демократизації 45,3 і 32,4% держав світу були демократіями. В 1990 р. біля 45% незалежних держав світу мали демократичні системи, такий самий відсоток, як і в 1922 р. Зрозуміла річ, менший вплив справила демократична Гранада, ніж скажімо була б демократичною Чилі. Показник демократичних держав відносно загальної кількості держав світу немає надто великого значення. Більше того, поміж 1973 і 1990 р. вперше зменшилась абсолютна чисельність  авторитарних держав, однак в той же час третя хвиля демократизації надалі не виносить пропорції демократичних держав у світі вище найвищого рівня досягнутого 68 років тому.

 

Проблеми демократизації

 

Науковці, що займаються суспільними науками незмінно намагаючись наздогнати історію, розвинути теорію для відповіді на запитання чому те, що сталося було неминучим. Робилися спроби з’ясування причин відступу від демократії в 60-х та 70-х рр., вказуючи на невідповідність демократії бідним державам і більшу користь авторитаризму для політичного порядку та економічного зростання, а також представлялися причини, чому економічний розвиток сам по собі приводить до виникнення нової і більш тривалої форми бюрократичного авторитаризму. Повторний перехід держав до демократії розпочався тоді, коли ці теорії були вже досить розвиненими. Стараючись догнати зміни, суспільні науки змінили напрямок пошуку, а науковці почали презентувати серйозні дослідження на тему початкових умов демократизації, процесів демократизації, а з плином часу, на тему проблем пов’язаних з консолідацією нової демократичної системи. Праці ці спричинилися до збагачення нашого бачення процесів демократизації та нашого розуміння цих процесів.

В половині 70-х рр. серед теоретиків намітилась хвиля оптимізму щодо майбутнього демократії. Слідом за З.Бжезінським комунізм цілком слушно характеризувався як “великий провал”. Інші автори твердили навіть про “вичерпання можливих альтернативних систем”, що означало “очевидну перемогу економічного та політичного плюралізму”. “Демократія виграла”,- стверджував один з відомих авторів. На думку іншого коментатора “оптимізм стосовно демократії є більш аргументованим, ніж домінуючий в 1975 р. песимізм” (Fukuyama F. The End of History? // The National Interest, № 16, Summer 1989, p.3.). Різниця поглядів на предмет майбутнього демократії поміж серединою 70-х та кінцем 80-х рр. була вражаючою.

  Така зміна думки серед фахівців ще раз поставили питання, про співвідношення між політичною демократією та історичним розвитком. Найістотніші проблеми стосуються періодів і тривалості демократії. Чи існує загалом невідворотна, довготривала і глобальна тенденція, як твердили Токвіль і Брус, до охоплення цілого світу демократичною політичною системою? А можливо політична демократія є обмеженою формою правління, яка за незначними винятками стосується багатих і (або ж) західних суспільств? Чи можливо демократія для багатьох країн є чимось перехідним, формою правління, яка передує різним авторитарним режимам?

Чи є це важливими проблемами?

Можна цьому заперечити, аргументуючи, що даному народові чи його сусідам не є суттєво, чи тут застосовується демократичне правління чи ні. До прикладу існує широка література, яка доводить, що існує багато держав, які більше дбають про ступінь свого економічного розвитку ніж про характер своєї політичної системи. Корупцію, некомпетентність, домінування кількох груп інтересів віднайдемо у всіх суспільствах, незалежно від форми правління. Часто цитована праця з проблем політичної компаративістики починалася твердженням: “Найважливішою політичною відмінністю між державами не є форма правління, а ступінь управління” (Huntington S.P. Political Order in Changing Societies, New Haven, 1968, Yale University Press, p.1.).

У даній аргументації є певна доля правди. Форма правління не є єдиною важливою рисою держави, можливо навіть не є її найважливішою рисою. Різниця між порядком і анархією є більш принциповою ніж різниця між демократією та диктатурою. Але ця друга різниця, з кількох причин є також важливою.

По-перше, політична демократія тісно пов’язана з свободою особи. Демократія може порушувати права і свободи особи, що насправді мало місце в житті; авторитарна держава натомість може забезпечити своїм громадянам високий ступінь безпеки та порядку.  Однак існує нерозривний зв’язок поміж демократією і особистою свободою громадян. Більше того, певний ступінь особистих свобод становить обов’язковий елемент існування демократії. І навпаки - довготривалою умовою функціонування демократичної політики буде правдиве поширення і поглиблення свободи громадян. Свобода в певному сенсі виступає як особлива цінність демократії. Якщо визнаємо свободу як найвищу цінність суспільства, то повинні ми також дбати і про долю демократії.

По-друге, політична стабільність і форма правління, як вже говорилося раніше, є двома різними змінними. Безперечно є вони тісно пов’язаними між собою, але все ж різними. Демократія часто є важко контрольованою, однак  у ній рідко політика реалізується через примус. В сучасному світі в демократичних системах рідше доходить до суспільних вибухів ніж в недемократичних системах. Демократичне правління значно менше застосовує примус відносно своїх громадян ніж це робить авторитарне правління. Демократія уможливлює існування виразно різних думок і навіть опозиції в рамках політичної системи за допомогою добре відомих методів та засобів. Завдяки цьому і уряди і опозиція не наражаються на необхідність застосування примусу. Демократія впливає також на політичну стабільність через гарантування можливості регулярної зміни політичних лідерів та самої політики. Зміни в демократії рідко відбуваються раптово, швидше помірковано і поступово, спираючись на те, що вже існує. Демократична система більш ніж авторитарна відпірна до революційних змін. Як твердив Че Гевара “Революція не відбувається там, де уряд прийшов до влади через якісь форми загальних виборів, рівних чи ні, і утримує принаймні видимість конституційної легітимності” (Сhe Guevara E. Guerrilla Warfare, NY, 1961, Vintage Books, p.2.).

По-третє, поширення демократії здійснює також вплив на міжнародні стосунки. Історично доведеною річчю є те, що демократичні держави провадили війни так само часто як і авторитарні. Авторитарні держави боролися з демократичними державами та поміж собою. Від початку ХІХ ст. аж до 1990 р. демократії - не рахуючи неістотних або ж чисто формальних винятків - не боролися проти інших демократій. До тих пір, поки ця  тенденція не зазнає змін, поширення демократії у світі означатиме збільшення сфери миру. На підставі попереднього досвіду можемо стверджувати, що світ, який був би в переважній масі демократичним, був би значною мірою позбавленим примусу і в міжнародних стосунках. Особливо коли б СРСР і Китай стали, як і решта головних держав, демократіями, тоді б правдоподібність вибуху поважного міжнародного конфлікту була б значно меншою.

З іншого боку, світ поділений в існуючий спосіб, правдоподібно буде і надалі світом повним примусу. У 1858 р. Авраам Лінкольн доводив, що “поділений будинок довго не простоїть. Держава не може існувати напів вільна і напів невільна”. Світ кінця ХХ ст. не є єдиним будинком, однак стає щораз більше зінтегрованим. Тенденцією наших часів є взаємна залежність. Як довго може ще проіснувати щораз більш залежний світ, який в одній частині є демократичним, а в іншій авторитарним?

І останній пункт, того разу з більш локальної перспективи. Майбутнє демократії на світі має особливе значення для американців. США є передовою демократичною державою сучасного світу, а свідомість американського народу є нероздільно пов’язана з ліберальними і демократичними цінностями. Інші народи могли б цілковито змінити свої політичні системи і продовжувати своє національне існування. США не мають такої можливості. Тому особливо в інтересах США є те, щоб світова ситуація розвивалася в спосіб приязний для демократії. Майбутнє свободи, стабільності миру і США певною мірою залежить від стану демократії у світі.

 

Висновки для України

  

 Перший і основний висновок полягає в тому, що парламентські вибори 2006 року стали наступним важливим кроком на шляху демократизації України! Вони забезпечили можливість практично всьому дорослому населенню України прийняти участь у формуванні законодавчої влади і були відкритішими та чеснішими, за попередні вибори, що й підтвердили міжнародні спостерігачі. Парламентські вибори в Україні були рівними - опозиція (як ліва так і права) - мала однакові можливості для проведення передвиборчої пропаганди та агітації. Її діяльність не переслідувалась і не обмежувалась (за винятком окремих випадків, які не носили системного характеру). Останнє особливо контрастує з умовами проведення попередніх парламентських виборів в Україні та президентських виборів у Білорусі. Тому усі закиди про недемократичний характер парламентських виборів 2006 р. в Україні не витримують серйозної критики. “У недемократичних системах,- писав С.Хантінгтон,- немає місця на виборчу конкуренцію і широку участь виборців”. Загальні принципи процедурної демократії були забезпечені в Україні. Інша річ, що ефективна демократія це легітимна демократія! Легітимна, насамперед, в очах її громадян. Громадяни виконують волю тієї влади, в обранні якої вони безпосередньо приймали участь! Вона успішно функціонує тоді, коли опирається на мандат, отриманий від більшості громадян, які приймали участь у голосуванні. Якщо ж існують сумніви щодо відповідності влади народному волевиявленню (а такі закиди звучали після виборів) - то для демократії, що лише народжується, бажано було б “знімати” їх й не лише в судовому порядку. Рішення суду може і повинно відстояти правову легітимність новообраної влади, а не соціальну. Суди сьогодні лише намагаються стати, але, на жаль, ще не є незалежною гілкою влади, а надто в очах пересічних громадян! Ось чому ряд держав, які лише започатковують процес демократизації, намагалися безпосередньо залучати найбільшу кількість своїх громадян до прийняття політичних рішень через референдуми, конституційні конвенти тощо. Якщо б законодавча влада в Україні була сформована на основі базованого на контролі громадськості перерахунку голосів (як цього вимагали ряд політичних сил і майже половина парламенту!) то очевидно, що її легітимність тільки б зросла. Подібний підхід до вирішення суспільно-важливих проблем Україна вже демонструвала у 1990 р., коли виносила на всенародний референдум Акт про державний суверенітет України, прийнятий Верховною Радою України. Після цього усі спекуляції навколо суспільної легітимності цього рішення були зняті! Правова легітимність отримала ще й вагоме соціальне визнання.

Парламентська форма правління, базована на пропорційній формулі виборів, вважається найбільш справедливою з огляду на те, що політичні симпатії виборців безпосередньо трансформуються у депутатські мандати. Однак дана форма правління є ефективною лише тоді, коли формує стабільну парламентську більшість на основі коаліції тих політичних сил, які здобули підтримку виборців. Це не може бути коаліція, спрямована на арифметичне формування парламентської більшості - це повинна бути коаліція політичних сил, які зможуть виробити спільну програму урядової діяльності та розподілити між собою зони відповідальності, сформувати сумісну урядову команду, очолювану прем’єр-міністром. Фактично результати виборів у парламентській республіці визначаються насамперед результатами цих переговорів! До остаточного формування правлячої коаліції, і базованого на її основі уряду, підводити підсумки виборів передчасно! Тільки вони визначатимуть місце партій у владі та їх урядовий статус. Крім того існує й небезпека недосягнення політичними силами домовленостей щодо формування парламентської більшості, що тягне за собою розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. У більшості європейських держав, де існує парламентська форма правління, процедура формування парламентської більшості або виписана у законах або базується на існуючих традиціях. Європейською нормою є правило, що главою держави ініціатива у формуванні урядової коаліції надається тій політичній силі, яка отримала більшість місць у парламенті. У зв’язку із цим ультимативні заяви лідера блоку БЮТ до президента про надання їй виключного права на формування урядової більшості звучать по-меншій мірі некоректно. Нерідко результати коаліційних домовленостей залежать не лише від успіхів політичної сили на виборах, але й від її потенціалу коаліційності. У політиці часто зустрічаються політичні сили, які не можуть похвалитися високими успіхами на виборах, однак без їх участі формування урядової коаліції не може відбутися - це політичні сили з високим коаліційним потенціалом. Такою довший час була ліберальна Партія вільних демократів у Німеччині, яка в залежності від результатів виборів як “маятник” входила або до правоцентристської (з домінуванням ХДС/ХСС) або лівоцентристської (з домінуванням СДПН) правлячої коаліції. Одночасно на практиці мають місце приклади, коли політичні сили хоча й мобілізують на виборах значну частину електорату, але володіють низьким потенціалом коаліційності, а відтак залишаються поза коаліційними домовленостями і є ізольованими у парламенті. Такими в 40-х 50-х рр. були європейські комуністи і сучасні крайні праві політичні сили. Тому в коаліційних перемовинах, важливе значення має не лише “сила парламентських місць”, а й гнучкість у проведенні коаліційних переговорів. А мова ультиматумів та погроз, надто ж щодо можливих союзників по коакліції,  у даному випадку є  не найкращою тактичною зброєю.

Демократія і стабільність. Хоча С.Хантінгтон наголошує на необхідності розмежування цих двох понять - в реальному житті відділити їх одну від іншої неможливо! Вони як сіамські близнюки. Демократія забезпечує політичну стабільність, а політична стабільність є умовою існування демократії. Якщо ж раптом в державі виникають проблеми з політичною стабільністю питання існування у ній демократії, як правило, стає тут на порядку дня. Отже політична коаліція буде не за назвою, а по суті демократичною лише тоді, коли вона зможе забезпечити політичну стабільність в державі. Перехідні, гетерогенні держави, до числа яких відноситься і Україна, відзначаються невисоким ступенем політичної стабільності. Природньо, що президентські та парламентські вибори ще більшою мірою загострили тут політичну та соціальну напругу. Електоральні симпатії до основних політичних сил мали яскраво виражений регіональний характер. Якщо їх не враховувати при формуванні оптимальної моделі правлячої коаліції - то це далі посилюватиме регіоналізацію політичного життя Украхни, збільшуватиме рівень політичної напруги по лінії “російськомовний Схід - україномовний Захід”, а відтак і загострюватиме політичну стабільность загалом. Якщо питання поставити таким чином: а що є більшим злом для подальшого демократичного розвитку України участь у правлячій коаліції Партії Регіонів чи дальше зростання політичної напруги в державі? - то відповідь виглядає очевидною. Якщо звичайно дивитись на ці процеси неупереджено і з точки зору національних, а не суто партійних інтересів. Будь-яка коаліція, (а не лише та, яка присвоїть собі цю назву), що буде створена на базі фракцій, які пройшли у парламент за підсумками демократичних виборів - вже є демократичною! І навпаки позбавлення апріорі права участі у правлячій коаліції політичної сили, за яку віддав свій голос кожен третій виборець - навряд чи можна віднести до демократичних процедур формування влади. У цьому зв’язку варто згадати, як від формування парламентської більшості за президентства Л.Кучми була усунута найбільша фракція парламенту “Наша Україна” і до чого це призвело. Може бути лише дві підстави неучасті Партії Регіонів у формуванні парламентської більшості - 1) рішення самої партії про це і 2) неможливість узгодження учасниками переговорів принципових позицій з її уповноваженими представниками. Що стосується першого, то Партія Регіонів оголосила про свою готовність до переговорів щодо формування парламентської більшості, а що стосується другого, то тут треба розуміти, що переговорний процес відрізняється від виборчого насамперед готовністю до узгодження своїх програмних принципів та вимог. Якщо в Німеччині вдалося дійти до коаліційного порозуміння постійним конкурентам - правій ХДС/ХСС та лівій СДПН, якщо у Польщі сформовано коаліцію між лівоцентристською партією “Закон і справедливість” і праворадикальною “Самообороною” - то чому до формування такої широкої коаліції не могло б дійти в Україні? Хіба б на заваді стали непомірні політичні амбіції деяких політичних лідерів. Однак право президента розпустити парламент, якщо у передбачений конституцією срок не буде сформована парламентська більшість - хороший стимул для успіху на коаліційних переговорах. Наявність нездоланних суперечностей між основними політичними силами представленими у новому парламенті є швидше виборчим міфом ніж реальністю. Аналіз програмних положень партій, результати голосування в попередньому парламенті, показують, що по цілому ряду принципових питань серед учасників “помаранчевої коаліції” більше суперечок і непорозумінь ніж із Партією Регіонів (наприклад стосовно програми приватизації, участі в НАТО, війни в Іраку тощо). До того ж не слід забувати і про те, що “помаранчева коаліція” не так давно вже існувала в українському політикумі і виявилась недовговічною. Участь основних політичних сил України у переговорному процесі навколо формування парламентської більшості може стати своєрідним “круглим столом” в рамках якого буде вироблена взаємоприйнятна днржавна програма майбутнього розвитку України. При цьому кожна з політичних сил зможе привносити в неї, ті ідеї, які видаються їй ключовими (наприклад ПР - ідею економічного розвитку, НУ - ідею державотворення, БЮТ і СПУ - ідею соціальної справедливості), а водночас бути співвідповідальними за її реалізацію в цілому. Це зробить нинішні політичні сили більш відповідальними перед народом України, дасть можливість зняти найбільш  радикальні положення в програмах учасників коаліції, що безумовно приведе до зменшення рівня політичної напруги в суспільстві. Не даремно С.Хантінгтон застерігає, що  демократизація є тривалим та складним процесом, який “охоплює занепад авторитарної системи, появу демократичної системи, а далі її консолідацію” (виділено нами - Ю.Ш). Крім того якщо допустити, що формування уряду відбудеться на базі програми “помаранчевої коаліції” (БЮТ, НУ, СПУ), то така коаліція матиме у парламенті всього 242 голосів. Їх звичайно вистачає для проведення необхідних рішень, але резерв у 16 голосів, як показує досвід вітчизняного парламентаризму, є досить скромним. При умові, що імперативний мандат нинішніх депутатів Верховної Ради України дає їм право на персональне голосування, яке не обов’язково співпадає з позицією фракції, можна собі уявити якою буде боротьба за кожний законопроект, необхідний для діяльності такого уряду. Не маючи можливості законодавчо підтримати свою діяльність, уряд рано чи пізно прийде до парламентської кризи і змушений буде шукати більш стабільну конфігурацію політичних сил у парламенті. Для повноти картини слід нагадати й про той факт, що із вступом в силу політичної реформи центральна виконавча влада буде формуватись парламентською більшістю, а на місцях - місцевими представницькими органами. Однак цілий ряд регіонів сходу та півдня України, які сформували місцеві органи влади відповідно до симпатій своїх виборців, при формуванні “помаранчевої коаліції” виявляться фактично у політичній опозиції до центральної виконавчої влади. На цій основі ми знову будемо мати парад рішень, спрямованих на захист своїх регіональних, а не загальнонаціональних інтересів, оскільки вони зігноровані на національному рівні при формуванні центральної влади. Як у такий спосіб виконавча влада з центру буде забезпечувати виконання своїх рішень на місцях? За допомогою міліції, прокуратури чи армії? Демократичне правління повинно обмежувати, а не практикувати примус. Де починається примус - там закінчується демократія! Але де закінчується виконавча дисципліна, там починається анархія, а вона є першим кроком до  пошуку “сильної руки”. Тому тут потрібно бути крайньо обережними та виваженими, щоб, як завжди, не керуючись найкращими намірами, на гаслах радикального демократизму знову не попасти в одну із тих численних пасток, які так щедро розставляє на шляху до справжньої демократії історія. “Хвилі демократизації як і хвилі відступу від демократії,- застерігав С.Хантінгтон,- можна зобразити у вигляді циклу “два кроки вперед - один крок назад”. Чи дослухаємося ми до його застережень - покаже час! Відлік уже пішов.

 

Джерело: Виборчий процес-2006  в Україні: політико-правові аспекти та регіональні особливості / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С. – Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2006. – С.6-13.